За молодості, я з чоловіком Ярославом мріяли про власне житло у місті. Однак довгі роки невтомної праці й все-таки нам вдалося переїхати з села в омріяну квартиру.
Проживати було де, тому згодом ми планували народити дитинку. Через рік народився син Максим і він нам був справжньою потіхою. Синочок дуже швидко підріс й нещодавно ми його вже оженили. Правда невістка моя мені зовсім не подобається, але не мені з нею жити.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ми з Ярославом після виходу на пенсію переїхали у село, до моєї старенької матері, а квартиру залишили дітям. Однак переписувати житло, на яке ми так довго накопичували, я не поспішала, вирішили, що спочатку подивимось як молодята житимуть.
З того часу, Максим зі своєю дружиною відвідують нас один раз на рік на Різдво. Затриматися в нас на селі вони ніби бояться, посидять до вечора і їдуть собі. Знаєте, я все розумію, й ніколи не була якось злою до дітей, але треба розуміти, що ми з татом вже не молоді та нам тут потрібна допомога, адже в селі завжди є робота.
Якось на весні телефоную я до сина з проханням.
– Сину, вже потепліло досить, треба картоплю саджати. Ми з татом проситимемо вашої з Юлею допомоги.
– Ой, ні, ні мамо, у нас немає на це часу. Цієї суботи ми їдемо на День народження, тому ви вже там якось самі справитесь — відповів мені Максим.
Якщо чесно розізлило мене це дуже сильно. Бо як картопельку треба, то вони приїдуть забрати готове, а як допомогти, то їх нема. Е ні, так не буде! Я не дурна! Ще пожаліють, що забули про своїх батьків.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!