У роки моєї молодості чомусь всі народжували дуже рано. Я винятком не стала і вже на другому курсі няньчила власне дитя. Зрозуміло, що ні грошей, ні житла у нас із чоловіком не було. Ми планували жити в гуртожитку, щоб потім перейти в сімейний гуртожиток, а потім – як карта ляже.
Воно таке й було б, якби не моя свекруха.
– Я свого внука не кину. І вас теж. Важко вам буде з дитиною справлятись, бо ви саме ще діти, але я завжди буду поруч, – казала вона.
Світлана Ігорівна – чудова жінка. Як тільки дізналась про мою вагітність – звільнила у своїй квартирі кімнату для нас, накупила нових дитячих речей, візочок знайшла. Не знаю, що робила б без неї: моїй мамі на мене завжди не вистачало часу, про подруг чи інших порадниць я тоді навіть не мріяла.
За 9 місяців турбота свекрухи, чесно кажучи, встигла мені вже й набриднути. Але я мовчала, щоб нікого не образити. Розуміла, що вона бажає нам лише найкращого.
Пологи проходили в мене дуже складно. Чи то я перелякалась, чи то щось з організмом сталось, але дуже довго народити не вдавалось. Акушер сказав, що я можу покликати до себе найріднішу людину, щоб вона мене заспокоїла. І я, не роздумуючи, попросила зайти Світлану Ігорівну.
Як і обіцяла, вона завжди лишилась поруч: і під час перших хвороб, і коли я вже валилась з ніг, і коли в нашому житті ставалось щось нове та приємне. 
Коли я ділюсь зі знайомими своєї історією, вони кажуть, що то свекруха так намагалась нас контролювати, маніпулювати моєю родиною. І може б у це повірила, але доля сама все по місцях розставила.
Артем, чоловік мій, працював на будівництві. Завжди він усіх норм безпеки дотримувався, тільки раз забув собі страховку на верхні поверхи взяти… І той раз виявився фатальним. У 23 я стала вдовою.
У ті дні здавалось, що життя для мене закінчилось: не хотілось ні їсти, ні пити, ні навіть дихати…
– Прокидайся. Дитину в садочок треба відвести, нас – на відпочинок. Зараз одягаємось і виходимо, підйом! – зайшла у мою кімнату свекруха за кілька днів після прощання з чоловіком.
Здавалось, вона втратила здоровий глузд: нашого Артема не стало зовсім нещодавно, а вона пропонує іти розважатись! Ох і кричала я тоді на неї, звинувачувала у всіх смертних гріхах…
З того дня минуло багато років. Я міцно стою на ногах, у мене роста чудова розумна донечка. Зі свекрухою ми і досі живемо разом. Але не тому, що комусь із нас жити немає де – просто ми одна сім’я, ніхто й ніколи вже нас не розлучить.
Свекруха – це не завжди людина, з якою ти мусиш ділити чоловіка. Іноді це жінка, яка може врятувати і тебе, і твою родину.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А які у вас стосунки зі свекрухою?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!