– Їси, доцю, та? А я бабка голодна он! – єхидно всміхається стара, а мені шматок чипсів стає поперек горла

Контрольний пункт в’їзду-виїзду, Станиця Луганська в Луганській області:

– Їси, доцю, та? А я бабка голодна он! – єхидно всміхається стара, а мені шматок чипсів стає поперек горла.

Жінка тим часом подає талончик прикордоннику, мабуть, подумала, що я теж військова. Та я не подаю вигляду, що мене її слова якось зачепили, навпаки посміхаюсь на всі 32 і простягаю їй пачку.

– Пригощайтеся! – але пенсіонерка не взяла чипси. Думала вивести мене на конфлікт, але не вийшло, тож я продовжила. – Невже двох пенсій мало, щоб купити собі їжу? Чи у вашій “нєзавісімій” її не виплачують? Ходімо в магазин раз таке діло, куплю вам якісь продукти, не хочу, щоб ви голодували.

– Ти чого це? Мені не треба я просто… і розвертається і йде до найближчого банкомату. Напевно свою пенсію зніматиме.

Люди з окупованих територій здаються мені істотами з іншого всесвіту, ми настільки з ними чужі, різні, хоча ми виросли на одній землі. Мене щоразу кидає у холодний піт, коли я уявляю їх з триколором!

Мене такий жаль огортає! Бо між нами стоять оці вагончики, пости, талончики, між нами прикордонники, хоча з поліцією чи військовими було б значно легше.

Подумки я постійно повторюю собі мантру: “Не кордон це, а лінія. Вона не назавжди. Просто зараз такий час, період, який треба пережити. Це мине рано чи пізно! Це – не кордон”.

Дивлюсь, як решту людей сотнями сунуть по обидва боки. У когось цілі десятки ящиків з яблуками на тачанках. Так, виявляється тепер можна отак вивозити, невже від покращеного життя? 

Я дивуюсь терплячості наших прикордонників, які щодня це бачать і щодня вислуховують людей на зразок тієї пенсіонерки.

– Спасіба, синок, што памог! Кагда наши мальчики сюда придут я скажу, штоб тєбя не разтрелівали! – поділився зі мною випадком один з прикордонників. Як гірко це усвідомлювати!

А ось ще один випадок:

– Мама, сматрі, мне дядя-фашист канфєтку дал! – казала до матері маленька дівчинка. 

Але є і нормальні “наші”, більше ніж ми думаємо.

А  мені так кортіло запитати як тепер їхнє життя у “задзеркаленні”, на окупованій території? Два дні минуло, так і не наважилась. Та і чи скажуть вони правду? Адже там часом їх хтось може здати. 

Наші прикордонники дуже круті, я почула від хлопців, що вони тут мало не з усієї України. Привітні, людяні, прості, які з пораненнями в 2014 після лікування повертаються на схід. 

Станція КПВВ “Станиця Луганська” має гарний вигляд. Тут скляна зупинка, вагончики, сервіс, лавочки, новенькі автобуси для переправлення на той бік. У повітрі відчувається міст між “нами” та “ними”, “нашими” і “чужими”.

Та ще більша трагедія в тому, що за таким “кордоном” таким людям нема ні кінця ні краю. 

А що думаєте ви? Чи об’єднаються усі куточки України?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!