У 2015 році ми з чоловіком поїхали в Німеччину на заробітки. В Україні тоді залишився наш син Микола, йому було 6. Повірте, ми поїхали до Берліну не щастя шукати, а заробити грошей. Хотіли дати нашому синові найкраще дитинство, освіту, гідне майбутнє.
В Україні Володя працював трактористом на фермі, а я перукарем та ще манікюр робила. Платили нам просто мізер, ледь вистачало на продукти та одяг. Хоча ми жили зі свекрами в одному будинку, але хотіли мати власне житло.
От тому подалися на заробітки. Я гарувала на складах, а чоловік возив фури по Європі. Всі гроші ми передавали свекрам, аби вони вже в селі займалися будівництвом. Купили велику ділянку, буде місце і для саду, і для городу. Чоловік Володя сам мріяв про майстерню, адже дуже любить виготовляти з дерева різні декорації та навіть меблі.
Однак, були моменти, коли ми не вкладали у житло. Декілька років тому не стало свекра, Ореста Михайловича. Він вийшов на риболовлю, посеред дороги впав і помер. Лікарі казали, що трапилося щось з тромбом. Ми оплатили похорон, поминки, дали гроші на пам’ятник та церкву. І після того вже пані Олена почала себе кепсько почувати. Тому доводилося ще їй купувати дорогі ліки для серця.
Раз на місяць ми висилали їм одяг, продукти, синові купували іграшки. А коли підріс – то вже привозили телефон, планшет. Коли ми приїздили в Україну, то старалися якомога більше часу проводити з Миколкою. Відвозили його на море, подарували дорогий спортивний велосипед, комп’ютер. Син на нас зла не тримав, у свої роки чудово розумів, що ми працюємо і заробляємо гроші. Ще й тішив нас гарними оцінками у школі.
Однак, на наші грошенятка підсіла молодша сестра Володі, Соломія. То їй треба терміново телефон, то хоче поїхати кудись у відпустку. Ми навіть оплатили їй весілля минулого року. А сума була чимала, бо вона хотіла ресторан, лімузин, сукню. Просто свекруха дорікала Володі. Ну то ж його сестра, він повинен їй допомогти.
Добре, що на будинок нам вистачало. 3 тижні тому ми нарешті вже повернулися в Україну назавжди. Будівництво закінчили, ремонт зробили. Ще привезли з Німеччини деякі меблі до кухні та ванни.
Але тепер це не наша хата, уявляєте! Свекруха пустила Соломію жити в будинок, бо молодята після весілля не хотіли переїжджати до міста. Соломія тут вже добряче почала господарювати, посадила квіти, зробила город. Хоча я там планувала поставити альтанку і басейн. Станок Володі забрала з майстерні і переробила там імпровізований склад для консервації.
– Я не зрозуміла, а це що тут за порядки?
– Як які? Нормальні. Ми ж тут вже рік живемо.
– Ну пожили і вже час переїжджати. Ми цей будинок для себе та сина робили.
І тоді вже втрутилася свекруха:
– Слухайте, вам що, для родички шкода? Можете у мене пожити, місця вистачить.
– Ні, ви що таке кажете? Ми роками трудилися, гроші збирали. А зараз маємо Соломії просто так все подарувати? Хай у вас живе краще, раз така розумна!
Але на цьому сюрпризи не закінчувалися. Ми ж були закордоном, а з тими документами розбиралася свекруха. І вона записала хату на себе.
– Ну я власниця і сама вирішуватиму, хто тут житиме. Соломії ця хата важливіша.
Ми вигнали зовицю геть, віддали їх меблі. І зараз Соломія та пані Олена судяться з нами. Типу ми незаконно привласнили чужу нерухомість.
Я уявити не могла, що рідні люди таку підлість зроблять. Звісно, ми найняли адвоката та будемо судитися за хату.
Ось так роками гарували, економили кожну копійку. А тепер повинні ще за це боротися…
Варто віддати хату родичам? Чому Ви так вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!