Я прокинулася від запаху бабусиних пиріжків. І відразу відчула всю безглуздість того, що відбувається: бабусі вже п’ять років як немає з нами. За вікном починало темніти. Вдень заснула.
З-під зачинених дверей пробивалася смужка світла. Я причаїлася в ліжку. І чекала. Сама не знаю чого.
І двері тихо відчинилися …
– Вставай, соня, – почула я голос бабусі, і перестала боятися, – пиріжок хочеш?
– Хочу! – швидко відповіла я, і почала вибиратися з-під ковдри.
На кухні горіло світло, а за столом сидів дідусь. Якого не стало ще в дев’яносто восьмому році.
Я сіла на диван поруч з ним, і притиснула його сухе тільце до себе. Дід був гарячий і дуже протестував проти того, щоб я його так обіймала:
– Почекай, – покажи палець. Ти де так порізалась? Ліда! – це він вже бабусі кричить. Ми з нею тезки. Були колись. Лідочка-велика, і Лідочка-маленька. – Ліда! Принеси зеленку!
Я притулилася до діда ще сильніше. Стільки років минуло – а він не змінився. Такий же метушливий, і досі небайдужий до дрібних травм.
У дитинстві я постійно від нього ховалася, коли розбивала коліна або заганяла собі під шкіру скалку. Бо дід, засукавши рукава своєї незмінної тільняшки, моментально брався мене лікувати. Він щедро поливав мою рану зеленкою, і обмотував трьома метрами бинта. А потім кожен день міняв мені пов’язку, і пильно стежив за тим, як затягується поріз або садно.
Само собою, садно це заживало швидко, як зажило б воно і без хірургічного втручання діда, але дід дуже любив приписувати собі зайві досягнення. Що мене завжди веселило і розчулювало. І він, розмотуючи бинт, завжди кричав:
– Глянь-но, все зажило! Ліда! Іди сюди, подивися, як у Лідочки все зажило добре! Ось що значить вчасно звернутися до діда!
– З глузду з’їхати, – відповідала бабуся, мій посуд, і, не дивлячись в нашу сторону, – разюче виблискує просто! Як новий став!
Люди похилого віку прожили разом майже шістдесят років, і бабуся давно звикла до дідових заморочок.
І зараз дід схопив мене за палець, який я порізала на минулому тижні, і почав мене відчитувати:
– Ти ось чому відразу зеленкою ранку не обробила? Велика вже дівчинка, а все як маленька! Діда поруч немає – все на самоплив пускають! Молодь!
Я давала дідові вдосталь помацати мій палець, а сама дивилася на його лисину.
Рожева лисина в ластовинні. Дід у мене рудим був.
Колись. Від нього в нашій сім’ї і пішла традиція раз в двадцять-тридцять років народжувати руденьких.
Я народилася, через тридцять три роки, після народження своєї рудої тітки, отримавши від діда у спадок веснянки і руду шевелюру. І ніколи цьому не раділа. Тому що відчайдушно рудою я ставала тільки влітку, а навесні густо покривалася веснянками, які з тринадцяти років всіляко виводила і відбілювала. А в інші пори року виглядала анемічною дівчинкою з тьмяно-рудим волоссям. У п’ятнадцять років я стала блондинкою, і не зраджую цьому стилю вже понад десять років.
Дідова лисина була рожевою. І в ластовинні. І ще на ній було маленьке садно. Отримане ним на дачі в результаті того, що він дуже любив стукати головою об низький одвірок, коли лазив влітку під будинок за дровами. Скільки себе пам’ятаю – це садно у діда ніколи не встигало зажити до кінця. Я помацала садно:
– Матінко! За дровами лазив?
Дід густо почервонів:
– Говорив я твоєму батькові: «Слава, давай більший отвір зробимо?» Ні! Не слухають вони, по-своєму все роблять! Ось і ходжу тепер як не знаю хто!
На кухню увійшла бабуся.
– Прокинулася?
Я кивнула:
– Угу. Ви давно тут?
Бабуся сіла поруч зі мною, і провела долонею по стільниці:
– Ми завжди тут. Ми тут тридцять років прожили, у квартирі цій. Сюди тебе маленькою, з пологового будинку принесли. Куди ж нам подітися? Адже ми тобі не завадимо?
Чомусь я відразу згадала, який безлад у мене в маленькій кімнаті, і що на кріслі височіє Еверест непрасованої білизни, і опустила голову.
Бабуся завжди була рідкісною чистюнею. Все у неї було розкладено по поличках, розставлено за всіма правилами. Пам’ятаю, коли бабуся померла, я вперше від дня її смерті, відкрила шафу …
На мене звідти війнуло «Ленором» і запахом мила. Бабуся любила перекладати шари чистої білизни шматочками дитячого мила …
Я стояла, і у мене рука не піднімалася витягнути і віднести на смітник ці акуратно складені дідові маєчки, носові хусточки, і ганчірочки.
Ганчірочки мене остаточно добили. Випрасувані з двох сторін шматочки від бабусиної старої сукні, яку я пам’ятала, обривки старих наволочок, і маленькі прямокутники матерії, які йшли, ймовірно, на щось корисне в господарстві …
Так і залишила я полицю з ганчірочками. До сих пір не чіпаю. Не можу.
Там я знайшла виписку з дідової медичної карти. Де чорним по білому було написано, що у пацієнта «рак шлунка в неоперабельній стадії».
Бабуся тоді сховала цю виписку, а лікаря попросила написати іншу. Щось про гастрит. Щоб показати її дідові …
– Ми тобі не завадимо? – повторила бабуся, і подивилася мені в очі.
А я заплакала.
І обняла бабусю, і до руки її притулилася. До теплої такої руки. І схлипую:
– Я вам з дідусем у маленькій кімнаті зараз ліжечка постелю. У мене білизна є, красива така, тобі сподобається … Я ганчірочки твої зберегла, як ніби знала … Ви мені не заважаєте, не говори дурниці. Я дуже за вами сумувала, правда. Не йдіть від мене, будь ласка.
Я підняла голову, і подивилася на діда. Він посміхався, і їв пиріжок.
Тоді я поцілувала бабусю в м’яку зморшкувату щоку, і … І прокинулася вдруге.
З-під дверей не пробивалася смужка світла, і в будинку не пахло бабусиними пиріжками. І обличчя у мене було мокре. І подушка.
А ось на обличчі чомусь посмішка. Дурна і безглузда. Посмішка …
Напишіть нам в коментарях у Facebook!