Вся сім’я мені доводить, що я перетворююсь на стару і злу бабку. А я думаю, що вони всі просто зажерлися!
Останні років 5 так тяжко мені стало в місті жити… Хоч вовком вий! Тільки дача і рятує від цього постійного шуму, гаму.
Приїдеш отак на діляночку… І аж душа дихає! Грядочки, огірочки свіжі, яблучка прямо з дерев їсти можна. Ніяких тобі нітратів та ГМО! Усе своє, домашнє. Хіба ж то не казка?
Поратись біля нього треба – дай Боже. Але ж хіба то робота? То, як зараз модно казати, фітнес.
Я це невістці своїй уже хтозна скільки розказую, а вона вперлась і дивиться на мене, наче на хвору. Прямо таки не заженеш їх, аби хоч у чомусь допомогли. Але ж як шашлики на вихідних робити – то це вони перші. І кликати не треба!
Ви не подумайте, я нікого не заставляю. Просто син у мене дуже активний. Вони оце скільки живуть з Мариною, стільки й мандрують світом. То на море, то у гори, то ще кудись… А як почалась війна – кордони перекрили. То вони аж місця собі знайти не могли!
– Слухай, Дмитро, то їдьте до мене на дачу, як вам вдома нудно! – сказала я якось синові телефоном.
– Мамо, ти себе хоч чуєш? Яка дача? Ми думаємо, як би до моря хоч в Одесу вирватись, а ти своїми помідорами! – сміявся Сашко.
– А чим тобі помідори не вгодили?! Як я передаю – усі їдять, ніхто не жаліється! 
– Ти ж знаєш, що Марині скоро народжувати! Ніхто нікуди кататись не буде! – аж крикнув на мене Саша.
А потім я через тиждень їхні фотографії з Одеси побачила! Оце так вони не катаються!
Рік з того дня минув. Уже у мене й онучка підростає. Гарна така дівчинка, розумна. Тьху-тьху-тьху! Але ж тримають вони її в тій квартирі постійно. На вулицю майже не виносять. Бояться, що тривога почнеться, а вони заховатись не встигнуть.
Ото і бачить дитина тільки чотири стіни, телевізор та метро.
Хіба ж раз я сина до себе в гості з малою кликала? Тут таки і повітря, і полазити є де. Чого б і не вибратись хоч на одні вихідні?
– Мамо, коли ти вже перестанеш мені голову своїм селом клювати? – сердився одно Сашко. – З тебе вже навіть батько сміється! Каже, що буде нову собі жінку шукати, молодшу. Бо ти вже на пенсійний фонд змахуєш, нудно з тобою жити. Та й правда – рано почало тебе до землі хилити!
Я наче й розумію, що то в сина мого такі жарти… Але як таке рідній матері сказати можна було?! Це ж він мене прямим текстом на той світ засилає!
Ти його ростиш, годуєш, думаєш, як би його догодити… А в результаті – мати погана, у матері не всі дома, матір до землі хилить!
Вирішила я собі, що нікого більше звати до себе не буду. Але немає тепер чого на шашлики до мене їздити та овочі домашні брати. У квартирах нехай вирощують або той пластик з магазинів їдять!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Правильно я кажу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!