Колись був у мене один залицяльник, який дуже мене дратував. Він дзвонив, приносив квіти, писав фарбою на асфальті про свої почуття, а я робила все можливе, щоб цей романтик, відступив від мене та дав мені спокій. Його намагання мене завоювати здавалися мені смішними та дитячими. Щоразу я пояснювала Назарові, що в мене немає почуттів до нього, що нам не буди разом, адже ми дуже різні, з різних світів. Натомість він переконував мене у протилежному:
– Я прочитав безліч книжок і впевнений, що тобі просто потрібен час. Я не буду поспішати, просто не хочу втратити тебе.
Назар це наївний, прямолінійний хлопчина. Попри усі мої відмови, продовжував мене запрошувати в кафе, купував подарунки, балував дорогими букетами квітів. Довго намагалася пояснити йому, що ми непоєднувані. І зрештою він мене таки довів і я вирішила всюди заблокувати його, аби не зміг зв’язатися зі мною. Повідомила через спільних знайомих, що не бажаю отримувати від нього жодних подарунків.
Спочатку мені було важко, не хотіла образити хлопця, не хотіла розбивати його серце, але коли людина не розуміє людською мовою, тоді я перейшла до інших методів. Намагалася робити йому боляче, але нічого не допомагало. Звісно, він намагався прорватися крізь мою байдужість. Однак коли нема почуттів, то нічого не вдієш. Краще відразу поставити усі крапки над “і”, аніж потім страждати у нещасливому шлюбі.
Раптом він зник: перестав писати, дзвонити з інших номерів, припинились букети та подарунки. Я подумала “Нарешті!”. Тільки потім стало моє життя таким безбарвним і передбачуваним. Зненацька я зрозуміла наскільки мені бракує його нав’язливості. Настирливості. Дитячості.
Минув рік. Мені стало цікаво як поживає Назар, тому навіть зайшла на його сторінку в соцмережі та дізналася: він воює. Я була шокована. Найбільше боялась, аби це не через мене… З того часу я переглядала його воєнні фото: суворі чоловічі посмішки, бліндажі, скромний обід в окопі. Потім дізналась, що його поранили.
Нещодавно я зустріла його… Зовсім інша людина. З чужим поглядом. Від хлопчика та його дитячості не залишилося сліду. Він на мене дивився байдужими, втомленими очима. Очима справжнього воїна. Саме тоді я відчула себе егоїстичною, імпульсивною та самозакоханою блондинкою. Серце стиснулось. Хотілося розмовляти з ним, плакати на його плечах і каятися через свою бездушність. Але я стримала себе.
Мене дуже мучить совість. Не знаю, що з тим робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!