Доброго дня чи ранку, любі читачі. Хочу з вами поділитися однією історією, яка трапилася у мене на роботі.
Я майже 15 років працюю в органах опіки. Бачила всяке – недоглянуті дітки (які на свій вік не вміють навіть говорити), жахливі умови, які нагадували сміттєзвалище, а не будинок. Не знаю, як у мене ще не вистачило терпіння зірватися і покарати таких горе-батьків. Але Всевишній їм суддя. Я тільки сумлінно виконувала свою роботу.
Часто мої “клієнти” – це пияки, наркомани, люди з судимістю. Вони переймаються тільки тим, де купити випивку подешевше та як завтра похмелятися. Або у кого викрасти гроші чи яку стареньку пенсіонерку сьогодні пограбувати.
Ви б тільки бачили ці маленькі оченятка, які благали про допомогу. Одне дитя не вміло навіть ходити, тільки повзало, інший малюк замість того, щоб говорити тільки голосно мукав, як телятко. Такі худенькі, що, здавалося, легенький вітерець з прочиненого вікна може їх збити з ніг. Вони не знали, що таке турбота, любов, ласка, опіка. Їм ніколи не читали казочок на ніч.
Але найбільше мене вразила одна ситуація. Того дня приїхала у місцевий сиротинець, щоб привезти дітками подарунки до дня Святого Миколая. Якраз організували концерт, запросили аніматорів з благодійного фонду.
І тут на подвір’я заїжджає “Лендровер”, така велика та розкішна автівка. З салону виходить жінка – років 30 на вигляд, золоті персні, шубка з норки, темний капелюх та сонцезахисні окуляри. І за нею, як ті зайченятка, стрибають за ручку хлопчик та дівчинка. Я вже зраділа, що до нас на свято завітала ця пані. Можливо, вона зробить пожертву для сиротинця або ж усиновить малюка?
– Вітаю. Ось, забирайте, – прошипіла, немов змія, незнайомка та показала пальцем на своїх діток.
Хлопчику десь років 5, не більше. Дівчинці 4. Гарно одягнені, у фірмові речі. У дівчинки охайна кіска, хлопчика нещодавно підстригли.
– Знаєте, вони мене так дістали, що слів нема. Тому іграшку дай, та їсти хоче. Постійно ниють та скавулять, як цуценята. Мені такого життя у підгузках та криках не треба. Я ще для себе не пожила. Вони мені тільки заважають!
А я не знала, що відповісти. Таке враження, що вона прийшла здавати у магазин протерміноване молоко…Але це ж дітки. Її, рідні!
Андрійко та Маша (її дітки) побігли до ялинки та водили хоровод разом з іншими малюками. А незнайомка нервово стукала каблуком по паркеті. І через декілька хвилин зникла. Тільки залишила на східцях валізу з дитячими речима. Навіть діток на прощання не поцілувала.
Відтоді минуло 9 чи 10 років. Я чомусь прикипіла саме до Андрійка та Маші. Вони дуже чудові дітки – хлопчик на відмінно розумів математику та фізику, а дівчинка писала вірші. Зараз вони вже випустилися, часто приїжджають до нас у гості та привозять іншим малюкам гостинці та нові іграшки.
Здається, що тоді на свій маленький вік вони прекрасно розуміли всю суть ситуації. Просто набридли мамі. І все. Вона кинула їх, немов цуценят. Дякую, що хоча б до нас у сиротинець відвела, а не залишила десь на вулиці або при дорозі.
І одного я не розумію досі. Чому вона їх покинула? Чудові та здібні дітки. Невже у її серці не було місця для любові?
Ось як буває – хтось може роками молити Бога про малюка, а інші, з поганих сімей, їх народжують, немов кролики. Де тут справедливість?
А яка ваша думка щодо такої історії? Чому жінка покинула своїх дітей? Ви б дали їй другий шанс, якби вона усвідомила помилку?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!