Ніколи я не зустрічала такого кохання як у мого брата з дружиною. Вони все життя разом, завжди в парі.
Алла, наша невістка, міська пані, але вийшла заміж та переїхала в село заради свого чоловіка, мого брата Василя. Всього вчилась з нуля, бо такої роботи як тут, у місті не знала.
Хоч що не вміла чи гидувалась, але робила, ніколи не бідкалась. Василь біля своєї Алли постійно, допоможе, підтримає, похвалить. А вона з чоловіка ледь не пилинки здувала. Няньчилась з ним, як з дитиною.
Коли Василь занедужав, то виходжувала його, як мале дитя. Супчиками годувала та ліки за розкладом давала. Вночі навіть вставала, щоб температуру поміряти.
Своїх дітей у них не було, причиною тому був Василь, та Алла ніколи йому цим не докоряла. Жили собі вдвох, як голубки. Ніхто ніколи не чув, щоб вони сварились.
З роками їхні стосунки не змінились, хіба стали ще кращими. На раз Василь говорив:
– За що мені тебе Аллусю, Бог послав? Хіба ж я заслуговую на таку хорошу дружину?
Алла лише посміхалась та відповідала:
– Це мені з тобою пощастило.
Та у долі свої плани. Алла дуже захворіла й почала згасати на очах. Сильно схудла та змарніла. Василь все біля неї був, намагався підбадьорити, а сам чорніше хмари ходив.
– Не виживу я без неї – говорив мені брат.
Я ж і не знала як розрадити.
Ми всі дуже важко переживали відхід Алли. Її швидко не стало, за два місяці хвороба перемогла.
Василь геть посивів, хоч до того і жодної волосини сивої не мав, все чорне волосся.
Ще за пів року й брата не стало. Серцева недостатність.
Вчора минуло 40 днів з похорону брата, і цієї ночі він мені наснився.
– Не тужи за мною, сестричко, мені з Аллусею тут дуже добре. Ми знову разом і щасливі – сказав Василь і посміхнувся.
Я відразу ж прокинулась після цих слів і тепер не можу забути той сон.
Невже таке буває? Що люди так сильно кохають, що й на тому світі зустрічаються й далі разом існують?