Леся – фельдшерка в селі з великим добрим серцем, ніколи нікому не відмовляла у допомозі. Навіть якщо вночі комусь погано було, то вона одразу бігла… От тільки доля в неї взагалі була не легка. Ще в ранньому дитинстві не стало батьків дівчинки, тому її виховувала бабуся по татовій лінії.
От вона закінчила школу на відмінно й пішла вчитися в медичне училище. Дуже хотіла вступити до ВНЗ, однак коштів взагалі не було на навчання. Закінчила училище, а там вже і бабуся прихворіла й довелося шукати роботу. Довго не пропадала, адже медик в селі – це рідкість.
Так і приступила одразу до роботи, згодом і заміж вийшла за місцевого тракториста. Спершу Леся опиралася, однак Василь виявився дуже наполегливим. Та й і їм з бабусею потрібна була допомога – дах відремонтувати, огорожу поправити.
Леся після весілля народила сина, а от Василь зі своїми чоловічими обов’язками геть не справлявся. Побут не облаштовував, роботу на тракторі геть закинув, кожного вечора приходив нетверезим додому. Леся з сином на руках змушена була виконувати всю роботу по господарству, а чоловік тим часом ходив по людях й заробляв не гроші, а чарку. Так і жили коштом пенсії бабусі.
Згадує зараз Леся ті часи й не може повірити, як вона це пережила. 13 грудня на Андрія відсвяткувала жінка свій 40-річний ювілей. Гучного свята не робила, просто колеги привітали, ще й голова сільради виписав грамоту за роки сумлінної праці. Правда, вдома навіть про це ніхто і не згадав.
Леся дуже хотіла купити собі чоботи, бо останній раз вона купувала собі чоботи сім років тому. Скільки латала їх, що останній раз майстер сказав, що ремонту вони вже не підлягають. З зарплати придбати собі не могла, а ще й син Андрійко мріяв по телефон. Правда, чоловікові було байдуже, казав, що грошей нема, тому можна забути і про нові чоботи, і про смартфон. Але Леся вже звикла до такого ставлення Василя – він за всі роки жодного разу не витратив свою зарплату на сім’ю.
Лесі призбирала необхідну суму грошей й повинна була вибрати: або синові телефон, або собі чоботи. Йому смартфон не лише для забавок потрібний, але і для навчання. Однак в цих чоботах ще перезимувати точно не вдасться.
Повернулася щаслива ввечері з міста – в руках у Лесі коробка з омріяними чоботами, а з телефоном для сина. Не могла вона все-таки не здійснити прохання сина. Чоботи вирішила придбати в крайньому разі на секонд-хенді.
Наближався День Святого Миколая, хоча син і був вже дорослим, однак завжди чекав на подарунки. От Леся поставила йому 19 грудня невеличку коробочку з телефоном під подушку вранці 19 грудня. Вона почала збиратися на роботу, поки спав син.
Вийшла в коридор й побачила там пусте відро з-під води. Чоловік навіть цього не спромігся зробити. Змушена була іти до криниці у своїх дірявих мокрих чоботах, не висохли ще зі вчорашнього дня. 
Коли повернулася додому, то на порозі чекав її син Андрій з коробкою в руках:
– Матусю, ти заслуговуєш на більше, однак в мене не було коштів на дорожчі чоботи, – щиро промовив син, – але колись я тобі точно куплю найкращі.
– Синку, а звідки ж ти взяв гроші на ці чоботи? – запитала Леся.
– Це гроші, які мені хресний на день ангела подарував. Хоча чоботи й дешеві, але сухі й теплі, кращі, ніж твої.
Леся розчулилася, обійняла сина й зрозуміла, що у неї підростає найбільша опора та підтримка.
Що Ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!