Внуків я почала чекати, як тільки моїй донечці виповнилось 18. Дітей я завжди любила, готова була й сама ще п’ятьох народити, але ж на все воля Божа… Не судилось мені більше однієї донечки мати.
А от Яна якось із дітками не спішила. Казала все, що для себе треба спочатку пожити, світ побачити…
З роками я вже з цим змирилась. Думала, і не доживу до внуків… І от на 48-й день народження Яна ощасливила мене, як ніколи! Народила здорового, чудового хлопчика! Ми з чоловіком не тямили себе від радості. Носились із тим маленьким янголятком і день, і ніч.
Ну а що? Ми й самі були тоді ще нівроку. Хіба ж раз мене Дмитриковою мамою називали?
Тільки почав Дмитрик бігати, як Яна принесла нам ще одну добру звістку: вагітна знову. Та ще й дівчинкою! Пам’ятаю, чоловік мій аж плакав від щастя того дня…
Довго ми натішитись онуками не могли. Але ж не дарма в народі кажуть: доросліші діти – більші проблеми.
Донька часто Дмитра й Ангеліну на нас лишала, коли кудись терміново бігти треба було. А ми ніколи їй в допомозі не відмовляли. Та от останнім часом чи то здоров’я вже підводило, чи то сили почали нас покидати, та з внуками ми вже не справлялись.
Той – туди, та – сюди. То книжку почитай, то в коника пограйся, то ще щось… І так цілий день! Я до вечора вже не знала, куди дітись, аби мене ніхто не чіпав хоч пару хвилин!
Тільки зібралась я з донькою поговорити про це все, як вона мені новину випалила.
– Чекаємо третє! – сказала Яна, якраз коли я вже хотіла почати розмову…
– Яке третє, Яно?! Ти ж мені розповідаєш, що ви з двома ледь-ледь справляєтесь!
– Та хіба ж доля питає, чи треба тобі ще одне дитя… Аборт я робити не буду!
Я теж була проти аборту, тому лише мовчки уявляла, що ж мене чекає через кілька місяців…
Після пологів Яна вже на третій місяць на роботу втекла, зять мій теж то у відрядженнях, то на зустрічах. А Матвія нам віддали, бо ми ж на пенсії, ми ж не робимо нічого!
Чесно кажу, у мене просто їхав дав. Ще пів біди, коли старші внуки по школах та садочках. Але ж увечері вони повертаються додому! Я просто молилась уже, щоб їх скоріше від мене забрали. Я хотіла відпочивати! І всі здавалось, що я – найгірша у світі бабуся, бо внуків своїх не люблю… Аж потім до мене прийшла подруга.
– Ой, Світланко… Оце аби могла – поставила б тобі пам’ятник за життя! Мені один малий життя не дає, останні соки зганяє, а ви з трьома вправляєтесь! Я ледь діждала, щоб дочка онука забрала нарешті!
– А як ти її попросила, щоб його забрали, якщо не секрет?
– Як… Та звичайно! Не я ж його народжувала, то чого я носитись із ним маю, наче квочка з яйцями? Внуки – то добре, то рідна кров. Але ж мені вже не 18 років, щоб я з ранку до ночі над дитям сиділа! У нього батьки є. А я так, для душі і рідкісних зустрічей! – весело сказала подруга і почала розповідати про свої плани на тиждень…
А я сиділа і думала: може, я і правда не така вже погана й бабуся? Онуків я всіх дуже люблю, вони для мене найрідніші, і бачитись я з ними хочу… Але ж уже не те в мене здоров’я, щоб днями над ними сидіти!
Хочу розповісти про це все доньці, але боюсь, що вона мене не зрозуміє…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Розповідати все доньці чи ні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!