– Бабусю, а почитаєш нам казку про маленьке оленятко? – запитав молодших онук.
“Онук”… її взагалі веселило це слово, адже Олені було всього 40 років. Дочка рано вийшла заміж й народила двох синів.
– Але ж ви коли її чуєте, одразу плакати починаєте. Може краще якусь іншу?
– Ні, бабусю, ми більше не будемо!
– В тебе ж уже сльози в очах стоять!
Жінка прочитала дітям казку й пішла до доньки на кухню. Та просто сиділа й мовчки плакала.
– Вже старшого треба до школи збирати, а грошей не вистачає ні на що. Не знаю що робити…
Жили вони доволі важко. Олена постійно шукала підробіток, тому що дочка Марина завжди мала бути з дитиною. Страшна хвороба у нього була. Потрібно було постійно гімнастику робити, масажі, до басейну водити й ліки купувати.
– Нічого Маринко, щось придумаємо!
Розбудив Олену старший онук. Очі в нього були перелякані.
– Бабусю, з мамою щось не так. Вона вся бліда, холодна, а губи взагалі посиніли…
Провести Марину прийшло дуже багато народу. Всі вони плакали та горювали, оскільки знали, якою чудовою людиною вона була. Всі вони приносили гроші та квіти. Навіть колишній чоловік прийшов.
– Маринко! Подивися скільки цих папірчиків вони нанесли! Тепер нам вистачить на реабілітацію малого й старшого до школи зберемо. На кого ж ти нас покинула, доцю!
Трішки прийти до тями Олені вдалося лише ввечері, коли люди почали помалу розходитися по домівках. Тут до неї підійшов колишній зять та сказав:
– Зберіть мені речі.
– Які речі, тут твого нічогісінько немає! – грізно сказала жінка.
– Речі моїх хлопчиків. Я їх забираю.
– Твоїх?! Коли вони стали твої? Де ти був, коли нам була потрібна твоя допомога? От Маринка й не витримала цього всього. Серце не камінь! Якби ти допомагав, можливо, все було б геть інакше. А тепер, геть з мого будинку!
Олену тримало четверо людей, аби вона не накинулася на зятя з кулаками.
Наступного дня, жінка вирішила дізнатися, як їй забрати дітей собі. Виявилося, що єдиним законним опікуном є колишній чоловік Марини. Віддати дітей Оленці вдасться лише у тому разі, якщо чоловік сам від них відмовиться, або ж його позбавлять батьківських прав.
За декілька днів, хлопчиків забрали у якийсь незнайомий будинок, де жила баба Таня. Вона постійно кричала на них та забороняла торкатися до її речей. Хлопчики часто плакали вночі, а вдень повинні були виконувати всі забаганки жінки.
Батько приїжджав до них не частіше 1 разу на місяць.
– Чому все так склалося? Я хочу додому, – плакав молодший хлопчик.
– Не переживай, просто ми два самотній оленятка, які загубилися у лісі. Ми обов’язково знайдемо дорогу додому, – сказав старший.
Хлопчики виросли та повернулися до бабусі Олени, але втрачене дитинство їм вже ніхто не поверне.
Як би ви вчинили на місці Олени? Шукали б можливість забрати дітей?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!