Ця історія трапилася зі мною давним-давно, ще 20 років тому. Я втратила чоловіка у страшній автокатастрофі. Тоді була жахлива погода, дощило і коли він переходив дорогу, то його переїхав п’яний водій. На жаль, Микола помер ще до приїзду лікарів.
Нашому синові Олексієві тоді був тільки рочок, я ще сиділа у декреті. Але після похорону до нашої квартири приїхала свекруха, Ольга Петрівна:
– Чого розсілася? Давай, збирай валізи.
– Навіщо?
– А ти думала, що після смерті тобі все залишиться? Ні, дорогенька, ти тут навіть не була прописана.
– Куди я піду з малою дитиною? Ви розумієте, що виганяєте на вулицю мене та рідного онука…
– А ти ще докажи, що то дитина від мого Миколи.
Вона почала викидати через вікно всі наші речі (ми жили тоді на 2 поверсі), кричала, звинувачувала мене у смерті сина.
Я не знала, що робити далі, тому просто поїхала на вокзал. У мене було тільки пару гривень на маршрутку та гарячий чай. Декілька годин я просиділа на вокзалі, зігрівалася. У мене не було ні мами, ні тата, я кругла сирота.
Пам’ятаю той вечір, наче все було вчора. Хтось викликав поліцію, певно, думали що я якась циганка та викрала дитину. І раптом чую знайомий голос:
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Віра? Це ти?
– Так. А ви звідки мене знаєте?
– Це ж я, Орест. Ти що, забула?
Орест також був з дитбудинку, але на 3 роки старший від мене. Хлопця забрали від батьків-пияків, коли йому було 5 чи 7 років. І Орест був найсильнішим та найрозумнішим хлопцем. Постійно захищав менших від хуліганів, гарно вчився. Директорка сама взяла його під опіку та відправила вчитися в університет внутрішніх справ.
І відколи Орест випустився, то я його не бачила. Та і тоді його ледь впізнала:
– Ти що тут робиш? Холодно, ще й з маленькою дитиною.
– А мене вигнали з квартири…
– Як? Хто?
– Колишня свекруха.
Орест відвіз мене до відділку, дав теплий одяг та чай. І вислухав всю історію від початку до кінця.
– Дійсно, тут я нічим не допоможу. Адже ти не була прописана у квартирі. І, за законом, свекруха мала повне право тебе вигнати.
– Просто я не знаю, куди мені їхати і що робити. Я за сина переживаю.
– Що ж, у нас якраз є гуртожиток для малозабезпечених сімей. Кімнатка маленька, але на 2 місця вистачить.
Орест тоді став для мене Ангелом-рятівником. Ми отримали дах над головою. А згодом, коли вже синочок підріс, то я влаштувалася на роботу касиром.
До речі, Орест про нас не забував. Часто приїздив у гості, приносив мені продукти, а Олексієві іграшки. А через рік після тої ситуації він зробив мені пропозицію. Зізнався, що був закоханий у мене ще зі школи.
І так минуло вже 20 років. Наш син Олексій виріс і також захотів працювати в поліції. А ще я народила від Ореста донечку, назвали Христинкою. Мій коханий любить діток однаково та завжди їх оберігає.
Тиждень тому в Олексія було день народження. Ми зібралися вдома, приїхали колеги Ореста. Однак, під кінець святкування хтось поступав у двері. На порозі стояла якась літня пані, тримала у руках цукерки та шампанське.
– Перепрошую, тут Гнатюки живуть?
– Так. А ви до кого?
– Віронька, ти що, мене не впізнала? Це я, Ольга Петрівна.
У мене аж дар мови зник.
– Можна побачити Олексійка? Я йому смачні цукерки принесла та шампанське.
Тоді з кімнати вийшов син, прискіпливо глянув на свекруху:
– Це хто?
– Олексійку, я твоя рідна бабуся.
– Ви щось переплутали. У мене нема бабусі. Бо рідна людина ніколи б у житті не вигнала мене та маму з квартири.
Син зачинив прямо перед носом пані Ольги двері, взяв мене за руку та повів до гостей на кухні. Більше він не згадував про бабусю.
Якщо чесно, я і сама не хочу бачити пані Ольгу. Адже вона зникла на 20 років, залишила мене саму з дитиною. А зараз що совість заграла? Ні, з такою людиною я не хочу навіть спілкуватися за гроші.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!