– А щоб тобі пусто було! – кричав на мене батько, доки поліцейські намагались запхати його у свій автомобіль Я щиро сподівався що бачу його востанннє.
Історія ця почалась ще в моєму дитинстві. Дитиною я мало що розумів, але вже тоді я точно знав, що грошей у нашій сім’ї немає і ніколи не було. А ще я щовечора бачив, як батьківські сварки майже доходять до бійок…
У роки юності мені стало зрозуміло, що батько мій – хвора людина, людина із залежністю. Але то були не наркотики і навіть не алкоголь, а дещо набагато гірше – тато пропадав біля гральних автоматів.
Не знаю, як він у це влип, але вилізти з гральної ями він не міг багато років. Я догов чекав, коли нарешті це станеться, а потім махнув рукою та й переїхав в інше місто на роботу. Грошей вдома, як я і казав, не було ніколи. Та їсти від того менше не хочеться.
Працював я офіціантом, за два роки назбирав собі грошей на університет, а там і закінчив його з червоним дипломом. Мільйонером, звісно, я не став, але роботу з пристойною зарплатнею все ж знайшов. Про батьків не чув нічого кілька років.
– Максиме, бігом біжи додому, нас обікрали! – зателефонувала мені якось дружина під час робочої наради.
– Рито, що ти таке кажеш? Я зайнятий, давай пізніше поговоримо, – відповів я і завершив виклик.
Рита набрала мене ще разів з десять, а потім керівник сказав вийти з кабінету і вирішити всі свої проблеми в коридорі. Я заскочив у машину, поїхав поговорити з дружиною на рахунок дзвінків у робочий час. Приїхав, а там – двері навстіж, квартира майже пуста, а Рита плаче біля дверей.
– Що тут сталось? Чого ти тут сидиш? – не міг я зрозуміти, що відбувається.
– Обікрали нас, я тобі ще по телефону сказала. Сиджу ось, чекаю тебе з роботи. Я пішла Захара в садочок відвести, квартиру точно на два замки закривала. Повернулась – а тут таке. Ні телевізора, ні ноутбуків, навіть мультиварку винесли! Божечки, що ж тепер робити! – почала плакати дружина.
Я ж зайшов у кімнату, аби глянути, чи дійсно там усе так погано. Техніки винесли тисяч на 200, не менше.
– А це що таке? – запитав я сам себе, коли побачив кепку на підлозі. Було таке відчуття, ніби це не вперше я отак на неї дивлюсь…
Простояв я так хвилин 10, а потім викликав поліцію. Згадав, де цю кепку бачив. Це ж єдина річ, яку батько любить понад усе на світі.
Поліція приїхала швидко, батька теж довго шукати не довелось. Його затримали в одному з ломбардів, якраз нотубук мій здавав. Зараз іде слідство. Мама приходила, падала на коліна, просила забрати заяву. Та ніхто нічого забирати не буде. Він же якось зміг знайти мою адресу, у квартиру мою зайшов, виніс всі дорогоцінні речі… Значить і відсидіти свій термін теж зможе. У те, що він зміниться, я не вірю.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи можна взагалі побороти таку важку залежність?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!