Усе життя я мріяла про власне затишне гніздечко. Тож коли ми з чоловіком нарешті купили свій будинок за містом – наче заново народилась.
Тиша, спокій, свіже повітря – хіба ж це не рай? Усе, як у моїх мріях! От тільки в мріях цих і слова не було про надокучливих родичів. А у житті…
Сім’я в Сергія дуже велика, дружня. Я завжди цим щиро захоплювалась. Та тільки з якогось дива все це сімейство вирішило, що мій будинок – безплатний санаторій!
Раніше вони до нас їздили на вихідні та свята. Усі ж по квартирах живуть, а влітку хочеться і шашликів посмажити, і під сонечком полежати. Це я прекрасно розумію, тому своє “фе” не виказувала дуже довго. Хоч і приїжджали вони з пустими руками – поляну Сергій завжди накривав за свої гроші.
Вперше мені терпець увірвався, коли приїхала до нас Сергієва сестра в середу, в будній день. Я якраз збиралась на роботу, а вона завалилась до нас із двома дівками і пакетом вина. В мене ледь щелепа не відвалилась!
– Привіт, невісточко! – щебетала до мене Яна. – У моєї подруги дівич-вечір сьогодні, треба нам десь посидіти. А за будинки таку ціну луплять, що аж очі на лоба лізуть! То я і згадала, що це ж ми у вас посидіти можемо!
– Що значить “можемо”, Яно? Я цих людей вперше бачу! Та й на роботу сьогодні треба, мене цілий день вдома не буде, – наче виправдовувалась я.
– О, то це взагалі супер! Усе тоді, давай, хорошого дня! – почала випихати мене Яна з мого ж будинку, поки її подружки починали хазяйнувати на моїй кухні.
Ох і зла я тоді була! Подзвонила Сергію, аби все розказати, нажалілась, що так не годиться. А він мене звинуватив, що я, бачте з жиру бішусь! Що родичів його не люблю і не підтримую дружні сімейні стосунки!
Це мене різонуло, наче ножем по серцю, але я змовчала. Сподівалась, що таке сталось вперше і востаннє. Але думала я так даремно…
Уже через два тижні після того стояла на нашому порозі свекруха зі своєю матір’ю. Бабі вже за 70 перевалило, болячок в неї стільки, що в жодну енциклопедію не влізуть.
– Марино, слухай, – почала одразу по суті свекруха. – Ми тут були в лікаря з мамою. Сказали нам, що треба її в якийсь санаторій повезти, аби вона підлікувалась. То я і думаю: нехай би у вас пожила, га? У вас машин немає, ніхто не кричить, природа. Та й готуєш ти без олії, якраз їй таке й треба. Це тимчасово, місяця на два. Проходь, мамо, зараз Марина покаже твою кімнату.
– Стоп! Далі порогу ніхто не піде! – не витримала я і почала верещати на всю вулицю. – Ви її здихатись хочете, того до нас і привезли? Дістали ви вже мене всі! Це мій дім, а не прохідний двір. Я тут хазяйка і нікого з вас тут більше бачити не хочу!
Свекруха розплакалась, забрала бабу і поїхала додому. Сергій тепер мені вирвані роки робить, каже, аби я перед усіма родичами вибачалася.
А я цього робити не збираюсь! Хіба ж я в чомусь винна?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ви б за таке просили вибачення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!