На заробітках мій Дмитро провів більшу частину свого життя. То на будівництві працював, то на фермах – робота була важка і брудна. Але він у мене справжній чоловік, знав, що на його плечах дві сім’ї тримаються, тому на життя на жалівся ніколи.
Половину грошей він мені відправляв, а іншу частину віддавав батькам. Після інсульту свекор працювати вже не міг, а хата в них була стара, як світ. Щоб хоч трохи там лад навести, гроші треба були немалі.
Через 20 років Дмитро зрозумів, що здоров’я в нього вже не те і повернувся додому. Я аж з полегшенням видихнула, бо вперше за багато років чоловік приїхав не на два тижні.
От тільки в однокімнатній квартирі стало нам трохи тісно: двоє дітей, я, Дмитро, двоє котів і собака. Жили ми, наче сардини в банці.
А от свекри мої таку хату відбудували, що все село заздрило. Другий поверх доробили, ганок хороший, у дворі лад навели. Не дивно, що Софія, сестра мого Дмитра, після весілля орендувати квартиру не захотіла – лишилась у батьків жити разом з чоловіком.
Ми в тому біди не бачили: сподівались, що з часом вони з’їдуть, а хата перейде нам у спадок. Ми ж не знали, що у всієї родини зовсім інші плани на ці квадратні метри!
Коли свекруха викликала нас на розмову, ми навіть не підозрювали, що закінчиться це скандалом.
– Дмитрику, Олено, дякую, що приїхали. Боюсь, лишилось мені не так і довго… Щоб після смерті моєї ви одне одному чуба не дерли, спадок я вже поділила між вами.
– Який спадок, мамо? Тобі ще жити і жити! – перервав промову мій чоловік.
– Дмитре, посидь тихо, – попросила його я, щиро не розуміючи, що там ділити.
– Поле дідове нехай у вас лишається. Ви обоє працьовиті, вперті. Буде вам де працювати. А хата нехай вже Софії відходить. Вона тут обжилась, допомагає мені в усьому. Буде чесно, якщо ми так усе поділимо, – сказала свекруха і швиденько почала вставати з-за столу.
– Е, ні. Давайте поговоримо! – схопила я її за руку. – З якого ж боку це справедливо? Дмитро на вашу хату скільки років спину гнув, на заробітках все життя сидів… І оце така йому вдячність? Ви хоч думаєте, що ви робите? У Софії вашої руки є, ноги теж на місці, чоловік не інвалід, від нас вони молодші, дітей ще не народили. То чи вони собі грошей не зароблять?
– Та що ти таке кажеш, Олено! Це моя хата і мої діти, то мені, мабуть, краще й знати, кому і що віддавати! Тобі мій син квартиру купив, поки ти розважалась тут без нього. Ти що, і там, і тут жити збираєшся?
– Це я розважалась?! Я всю вагітність сама проходила, народжувала сама, сама дітей на ноги піднімала! Мені і вгору глянути не було коли, а ви оце таке смієте тепер мені в очі казати? Та чого я вашу сімейку десятою дорогою не оминула ще тоді, коли молодшою була?!
Дмитро встав і мовчки вийшов з кімнати. Він у мене, бачте, сварок не любить, влазити у сімейні розбірки не хоче. А я не розумію, що це за позиція така! Гроші давав Дмитро? Дмитро! Людей на ремонт Дмитро наймав? Дмитро! А хата – Софії!
Поки я жива, вони в цей будинок не заїдуть. Якщо я не зможу свекруху на свою сторону схилити, то зроблю все, щоб чоловіковій сестрі тут життя не було.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А кому б ви віддали цю хату?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!