Дорога до мого будинку пролягає через двір. Перед двориком невелика арка.
Проходжу крізь неї і чую позаду дитяче:
– Слава Україні!
– Героям слава! – відповідаю я і обертаюся. Бачу перед собою хлопчика і дівчинку. На вигляд їм обом не більше 6-ти років.
– Спокійно! То свої – шепоче малий на вухо своїй подрузі.
Усміхаюся і питаю:
– Чого це ви тут чергуєте? Ще й привітання таке гарне вивчили…
– Ми не просто чергуємо – ми в засідці сидимо, – каже мала.
– Хочемо прослідкувати, щоб в наш двір не потрапив ніхто з чужих… Знаєте, ті, що їх тато негарними словами часто називає.
– Здогадуюся, – відповідаю я, ледь стримуючи сміх, – приходили такі?
– Ні, поки жодного не зловили. Не хвилюйтеся, дядьку, у нас всі свої.
Я прямував до під’їзду і думав, як же все таки чудово жити серед всіх своїх. Хіба для щастя щось іще треба?!
Чи сподобалася Вам історія?