Сьогодні ми вирішили поділитися з вами історією багатодітної матері Віри Яматіної, яка виховує 21 дитину.
Про першу дитину, яку ми взяли на виховання
Моя подруга наважилася взяти дитину з дитбудинку, але не хотіла іти туди сама. Це ще було у далекому 92 році. Їй була потрібна підтримка, тому вона попросила мене піти з нею. Там моє серце полонив маленький хлопчик – трирічний Сашко. Всі дітки гралися, бігали, а він сидів за столом самотній. Мені сказали: «Не звертайте уваги. Він так завжди: вранці посадимо за стіл – він цілий день сидить. Не розмовляє, дивиться тільки в стелю. Сам не їсть. Якщо ми його не погодуємо, він так і буде сидіти». Тоді я підійшла до нього, намагалася зацікавити різними іграшками, але не отримала ніякої реакції у відповідь.
Історія цього хлопчика вражає: його матір померла від туберкульозу, а батько – п’яниця. Дитина декілька днів залишилася наодинці в гуртожитку й кричала, але ніхто не звертав уваги. Сусіди увійшли в кімнату лише тоді, коли почули неприємний запах. А там батько вже лежав мертвий.
Кажуть, хробаки не їдять живу плоть. Я тепер точно знаю, що це не правда, тому що у Саші всі груди і живіт були покусані, у нього досі залишилися ці шрами. Повернувшись додому, я одразу розповіла про ці жахи чоловікові і ми тоді вирішили – беремо хлопчика в нашу сім’ю, хоча у нас вже було тоді власних п’ять синів. Спершу ми брали його лише на вихідні. Він звикав до нас, згодом почав оживати й навіть грався з іграшками.
Зараз нашому Сашку вже 23 роки, він добре навчався в школі, працює на заводі.
«Зараз у нашій сім’ї 8 рідних дітей і 13 дітей-сиріт, загалом – 21. Деякі діти вже дорослі, й самі мають діток – у нас з чоловіком вже навіть 13 онуків. Ми завжди мріяли про доньку: але народжувалися лише сини за синами. І незабаром сталося диво! Народилася наша перша дочка. А потім друга. А згодом ми стали брати прийомних дітей.
Про покликання
Я завжди любила дітей, тому пішла вчитися в педагогічне училище. Після цього працювала в садку. Я дуже прив’язалася до своєї першої групи, після того, як їх випустила, не могла полюбити наступних. Тоді чоловік мені сказав, щоб я вивчилася на медика та стала лікарем-педіатором. Робота з дітьми, але не буду так до них звикати. Я закінчила медучилище і пішла працювати в лікарню в дитяче відділення медсестрою.
Про інших дітей
Після Саші ми взяли Таню. Ця крихітка народилася недоношеною, її вага становила всього лиш 1300 г, та ще й з діагнозом «правобічний парез». Я тоді працювала в дитячому відділені, а мати відмовилася від неї одразу після народження. В мене краялося серце, коли я дивилася на цю крихітку. Плакала вдома ночами та вирішила – це буде моя донька. Мені говорили: «Навіщо вона тобі? Адже вона ні ходити, ні говорити не зможе». Я розуміла, що мені буде важко, але зробила саме такий вибір. Вона була настільки крихітною, що ми її носили на подушці спершу – не було навіть за що взяти. Зараз моя Тетянка в 9-му класі, цілком здорова дитина: розмовляє, ходить в школу. Є маленький нюанс: на одній ніжці у неї пальці трохи загорнуті всередину, але це не заважає їй при ходьбі. Вона бере участь в спортивних змаганнях та є активною дівчинкою.
У 98-му померла моя рідна сестра, яка жила в іншому місті. Це була велика трагедія. Ввечері вона нагодувала своїх п’ятьох дітей, лягла спати і не прокинулася. Чоловік був в розпачі і попросив, щоб ми йому допомогли. Так під свою опіку ми взяли двох дівчаток і хлопчика й виховували їх до повноліття.
Наступні дві дівчинки також потрапили у наше відділення з важкими формами рахіту. Їх знайшли на морозі: одна була загорнута в пелюшки, а інша дівчинка сиділа поруч на лавці, їй було близько 1 року, а до грудей прикріплений листок з надписом «Світлана». Молодшу дівчинку ми назвали Руслана. Я взяла їх під власне опікунство і ні разу не пошкодувала.
Про безкорисливість
Зі Світланкою в мене були проблеми. Я помічала, що вона не реагує на різні звуки. Коли падала іграшка, всі діти оберталися, а вона і голови не повертала. Тоді я зводила її до лора, щоб переконатися чи все добре. Лікар мені сказав, щоб я не переживала за дитину, ніби то гроші за опіку отримую і що мені ще треба.
Після цього я звернулася в приватну клініку і там мене ошелешили: «Матуся, а де ж ви раніше були? Дівчинка-то у вас глуха!» У мене була така істерика! Як же так?! Я стільки раз ходила до лікарів, хвилювалася, а мені нічого не сказали.
Все можна було виправити операцією, а її сума була просто захмарна. Ми продали наш великий будинок і врятували Світланці слух.
Через кілька днів після операції губернатор вручав мені грамоту за багатодітне материнство, і по місцевому телебаченню показували репортаж з нагородження. Коли лікарі дізналися, що дитина сирота, то відмовилися брати кошти за операцію та все повернули. Правда, знову купити такий чарівний будинок за таку суму нам вже не вдалося.
Про чоловіка
Мій чоловік – Сергій Анатолійович, все життя працював теслею. За довгі роки роботи йому вручили грошову винагороду і він побудував будинок власноруч зі старшими синами. У нас 175 метрів квадратних житлової площі і цього цілком достатньо.
Щоб побудувати такий будинок треба було дуже багато коштів, але нам допомагали старші діти, у яких вже й самі були сім’ї. Зараз він, як і я, знаходиться офіційно на посаді «прийомні батьки». Я вирішую виховні і навчальні питання, а він веде все господарство.
Разом ми вже 43 роки, а я його люблю так, як і в той час, коли чекала з армії.
Про взаємовідносини
В нашій сім’ї всі ставляться один до одного з повагою, ми завжди допомагаємо один одному. А ще я ніколи не чула, щоб хтось говорив «цей рідний, а цей не рідний». Усіх я люблю однаково – вони всі мої діти, заради яких я готова на все.
Правда, прийомні діти вимагають більшої уваги. Не завжди все залежить від виховання, щось закладено і на генетичному рівні. Але загалом це не псує наші стосунки. Старші діти вже з нами не живуть, але підтримують, привозять онуків і ніколи не засуджують нас за такий вибір.
Що ви думаєте з цього приводу?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!