Змалку мене навчили важко працювати. Так звикли батьки, хоча й за життя багато не заробили. Мама – вчителька, тато – лікар. Ми ледве кінці з кінцями зводили.
А як було прикро, що батьки увесь час гарують, а ми з братом навіть не мали у чому піти до школи на 1 вересня. Тоді я й вирішила для себе – дітей заведу лишень тоді, коли буду впевнено на ногах стояти.
Коли ми з Богданом одружилися – жити нам було ніде. Його батьки мають досить великий будинок. Але там разом з ними жила їхня донька Інна із чоловіком і двома дітьми. Тож нам свекруха відразу ж все пояснила:
– Ви ж не розраховуєте у нас жити? Нам і так вкрай важко.
Звичайно, ми й самі не мріяли жити в тому “гуртожитку”, але кілька місяців мати притулок було б добре. Адже ми збиралися їхати на заробітки.
Врешті два місяці нам довелось винаймати житло, а тоді вирушили до Чехії. Далі три роки гарували у дві зміни, економили на харчуванні, на всьому. І саме тому змогли назбирати на омріяну квартиру. Також вирішили відкрити невеличкий магазинчик, аби мати сімейну справу.
Ми повернулися. Відразу ж придбали житло, зробили косметичний ремонт і взялися розвивати наш бізнес. Ще три роки ми працювали цілодобово, аби магазин почав окуповувати себе.
Мої батьки в усьому мене підтримували. Мама часом допомагала, працюючи продавцем. Тато вантажив товар з Богданом, їздив на закупи. Натомість свекруха зі свекром не цікавилися нашими справами та тим паче проблемами.
Через постійну роботу я забула про найголовніше. Та нагадала моя мама:
– Доню, тобі вже 32 роки, не можна й надалі відкладати, мусиш народжувати.
– Але ж так бракує часу. Як я справлятимусь з дитиною.
– Не переймайся, я допомагатиму.
Я й справді страшенно хотіла дітей. Але виявилось, завагітніти зовсім не просто. Минув рік, а нам так і не вдалося. Почалися місяці обстежень, лікувань, гормональної терапії. Але результату не було. Лікарка порадила нам штучне запліднення. Усі мене підтримали, окрім свекрухи:
– Як можна витрачати такі гроші? Краще в монастир поїхати, помолитися. Он Любі це допомогло.
А після цього вона почала щодня дзвонити Богдану і просити гроші. А тоді взагалі знахабніла:
– Допоможи Інні квартиру купити. В неї діти вже зовсім дорослі, важко.
– Якщо я віддам Інні гроші, ми не будемо мати на штучне запліднення, ти ж це зрозумієш?
– Дурниці все те. Потім зробите.
Мені вкрай прикро стало через це все. Не хочу більше спілкуватися з родичами чоловіка. Вважаю, що все це несправедливо. Ми багато чим пожертвували, аби заробити. І що маємо? Інна ж жила для себе, насолоджувалась материнством. Кожен зробив свій вибір.
А ви як вважаєте, що мені робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!