Коли почалась повномасштабна війна, мені довелось кинути рідне місто, улюблену роботу і шукати кращої долі. Так я і потрапила в один із будинків для пристарілих. Там не вистачало рук, аби пенсіонерам помагати, які теж від війни тікали. От я і вирішила зробити добру справу.
Я часто слухала різні історії від бабусь та дідусь. І от що зрозуміла: кожен із них про щось шкодує.
На роботу пішло занадто багато часу
“Та час тоді якийсь такий був, що роботою дуже не перебирали. Потрапив на завод – сидиш там до кінця життя. А добре тобі там, не добре – кого ж це хвилює? А ще ж я чоловік. Кому треба чоловік без роботи? От і просидів я там за три копійки все життя. І що з того? Ні здоров’я, ні пенсії”, – поділився зі мною один чоловік.
“Еге, казав мені чоловік, аби я дома сиділа та дітей гляділа. А я що? Усі працювали, мені соромно було дома висиджуватись. Хотіла і там, і там встигати… Та ж не буває так, аби скрізь все добре було. На дітей часу не вистачало, ображаються тепер на мене. Чоловік мене кинув, бо я на роботі днями пропадала. Лишалась я сама. Зате з грамотою від начальства”, – продовжувала його подруга.
Дітей треба було народжувати більше
Скажу чесно: ніколи б не подумала, що про таке можна шкодувати. Але ж ні! Для деяких жінок це справжня трагедія.
“Ой, не раз мене донька просила, аби ми їй братика чи сестричку в капусті знайшли. А ми все відкладали на потім… У нас із чоловіком батьків не було, росли в інтернаті. Думали, одну дитину народимо. Дамо їй усе, що тільки для щастя треба. А їй для щастя треба був братик. Не встигли ми ще з однією дитиною: спочатку я захворіла, народжувати заборонили, а тоді і доця моя пішла у засвіти…”
“Я завжди жінці казав, що дітей хочу багато. Аби хоч четвірко, ото було б нам щастя! Та одно вона відмовки шукала. Народила мені одну дівчинку та й по всьому. Тоді вже й сама казала, що таки даремно мене не послухала. Але пізно вже тоді було про дітей думати…”
Якщо вас зацікавила ця стаття, читайте більше за посиланням: https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
Не встигли побачити світ
Оце мені найбільше з усього болить. Пам’ятаю, як ще мій дід на це жалівся. Сідав увечері, дивися у вікно та згадував, як в молодості в Грузії служив. І про гори розповідав, і про людей… І так тоді тепло на душі ставало, що страшне! Але ото і всі його подорожі. Більше він ніде не бував: сім’я, робота, хазяйство – куди там вже поїдеш?
От і тут жіночки постійно молодість згадують. І було то все років із 40 тому. А вони й досі пам’ятають. Бо окрім того нічого більше й не бачили…
“А ми колись їздили в Ялту. Оце й досі буває згадую, як пахне море. Раз я його бачила. Більше не було часу їздити. Діти, сім’я, а там і старість. Що мені вже з того моря?”
Мало були з найдорожчими
“Люсю свою часто згадую. Була вона в мене така… Ех, нема зараз таких жінок. Бойова така, різка, але ж ніжна навіки! Бувало, як треба їй щось, то попробуй ще зупини. А як удвох лишались, то приходила вона до мене, лягала на плече і тихенько плакала. А я все казав, що нема коли плакати, гроші треба заробляти. Мало часу я з нею був. І пішла вона до Бога тоді, коли я на роботі був…”
“Думаю, аби оце молодість назад вернути, то я б більше з дітьми говорила. Ми до того не були привчені. Це зараз і психологи є, і спеціалісти. А ми ж думали, що діти собі всі ті проблеми вигадують! Мабуть, того мені зараз з ними так важко.”
І це ж ще далеко не весь список! Хтось шкодує, що занадто беріг гроші, хтось – що викидав їй не непотрібні дрібнички. Комусь для щастя не вистачало кохання, хтось так і не зумів здійснити заповітну мрію… І вони здалися. Деяким із них всього по 50, а вони вже готуються помирати. Бо розчарувалися в житті.
Тому моя вам порада: живіть. Навіть коли здається, що гірше вже нікуди – живіть і насолоджуйтесь життям. Воно коротке. У всіх нас занадто мало часу. Не витрачайте його даремно. Бо тім доведеться шкодувати.
Ще більше життєвих історій читайте за посиланням: https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
А про що шкодуєте ви? Діліться в коментарях.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!