До Італії я поїхала, коли помер мій чоловік. Синові тоді було 19 років, вирішила, що мушу допомогти йому, оплатити навчання. Та й вдома було важко. Думки гнітили.
Спочатку мені було вкрай важко. Довелося змінити кілька місць, перш ніж знайшла вакансію баданте в однієї сеньйори. Лючія – неймовірна жінка, назвати її бабусею ніяк не можу, хоч було тоді їй 86 років. Та їй більш як 70 ніяк не даси, ще й така модниця. Ви не повірите, та я не просто працювала на неї, вона стала моєю подругою, наставником. З часом підняла зарплату. Усі подруги мені заздрили.
Роки минали, і ось, одного разу мені зателефонував син.
– Мамо, баба Катя дуже хвора. Я її провідую, та доглядати повноцінно не можу, якось незручно мені.
– А дочці її дзвонив?
– Так, вона сказала, що не може.
Баба Катя – то моя свекруха. Та я її любила, наче маму рідну. Завжди дякувала Богові за неї. Коли помер мій чоловік, її син – ми підтримували в усьому одна одну.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Тож я зібралася їхати додому. Італійські подруги дуже здивувались.
– Ти що? Таке місце втратиш! Такі гроші!
– Не можу я інакше!
– Це ж свекруха, а не мати рідна.
– Рідна вона мені, рідна.
Я приїхала. До останнього подиху була поруч, робила все, аби старенькій комфортно було. Коли баби Каті не стало, я дізналась, що вона лишила заповіт на мого сина. Та раптом з’явилась її донька, каже тепер, що я аферистка, оббріхує мене.
Звісно, я на квартиру синові вже заробила. Та хіба ж справедливо буде, як житло залишиться людині, котра свою маму доглядати не схотіла? От скажіть?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!