Я ще у 20 років поїхала геть з батьківського дому. Мами не стало, коли мені було 18, і жила я з татом. Довго витримати те життя не могла і поїхала до Києва за першої нагоди.
Тоді тато переїхав до старшого брата, а свою квартиру залишив онуці – братовій дочці, яка нещодавно вийшла заміж та народила дитину. Всі вони живуть в Ужгороді.
Маю ще сестру, теж старшу. Вона живе у Львові з родиною.
З братом і сестрою у мене складні стосунки, бо згадують вони про мене лише, коли їм щось потрібно. То грошей вислати, то техніку купити, бо ж «у Києві вибір кращий», то гаджети племінникам.
Зараз у мене свій бізнес – мережа квіткових магазинів. Тому з роками для своєї рідні я стала ходячим гаманцем. І тепер, коли вони до мене телефонують, то знаю, що лише, щоб попросити грошей. Мої справи і стан нікого не хвилює.
Я й досі не заміжня, тому родичі – єдині на кого витрачаю кошти, крім себе.
Сестра з братом, не дивлячись на те, що я їм регулярно гроші висилаю, за їхнім же проханням, ще й тата проти мене налаштовують.
– У неї свій бізнес та квартира в Києві. Для чого їй твій спадок? – кажуть.
Та й мене у спокої не залишають:
– Ти мала б совість і відмовилась від своєї частки на батьківський дім. Ти пристроєна вже у житті. Залиш нам щось – не раз чула від брата і сестри.
Я не розумію, чому повинна відмовитись від свого. Те, що маю зараз – заробила сама, а не дали мені батьки. Чому брат і сестра не могли поїхати і працювати? Тож тепер нехай не дорікають мене.
Як ви думаєте у нас ще є шанс налагодити сімейні відносини? Чи, якщо не вдалося цього зробити досі, то вже і не вийде?