Зараз я живу в великому місті, ще й в досить таки хорошому районі. Маю свою власну двокімнатну квартиру, де господинею можу бути тільки я і ніхто інший. Чоловіка свого жити я сюди вже точно не приведу ніколи, був у мене вже досить сумний досвід, та й не один

Проживаю я в столиці в гарній просторій квартирі, яка залишилася мені від батьків. Їх не стало вже давно, а я весь цей час самотня, немов билинка в полі. Добре, що хоча б маю власне житло. Мені вже 35 років, я досі не одружена і дітей не маю, правда, для мене це взагалі не проблема, адже я вже давно зрозуміла, що жоден чоловік більше не переступить порога цієї квартири. Хоча вона мені дісталася у спадок, я не хочу, щоб тут проживала чужа людина. Мені достатньо попереднього досвіду. Я щаслива і без сімейного життя: в мене власне житло, хороша робота, автівка, подруги — я насолоджуюсь своїм життям.

Перші мої серйозні стосунки ще були в 23 роки, тоді я проживала з матір’ю, а батька вже не було з нами. Ми тоді з хлопцем ще були молодими й хотіли одружитися. Матір мені постійно говорила, що він мені не пара. Він з багатодітної сім’ї з села, жив тоді в гуртожитку, і нам не було тоді куди іти жити. Я хотіла, щоб він переїхав до мене, але матір цього не дозволила.

Так ми і розсталися, і до весілля не дійшло. Я ще тоді йому заявила, щоб ішов працювати і винайняв нам житло, але він тоді став скаржитися, що хоче закінчити університет на червоний диплом і тому не буде гарувати ночами. Зараз в соціальних мережах я бачила його фото, живе не бідно, має власний будинок, дорогі автівки, кажуть, що став бізнесменом. Я б могла бути на місці його дружини, але коли б ми розбагатіли? Тільки зараз? Я не повинна чекати стільки часу…

Наступні серйозні стосунки в мене були аж в 31 рік, той чоловік був старший за мене, розлучений. Він свою квартиру залишив синові і попередній дружині, а на «зустрічі» приходив до мене. Згодом він мені запропонував одружитися. Я була не проти, але мене дратувало те, що у нього не було власного житла. У моїй квартирі проживати з ним я не хотіла. Він запевняв, що це лише на перший час, поки він буде відкладати кошти. Звичайно, таке мені взагалі не підходило і коли діло дійшло до пропозиції, я йому відмовила. 

Ну а третій випадок теж був сумним, завдяки моїм подругам. Познайомили вони мене з одним чоловіком, мовляв, дуже він хороша людина, неодружений, без аліментів і, головне, має свою квартиру, своє власне житло. Сходили пару раз на побачення в кіно і на річковому трамвайчику покаталися. Потім він закликав мене до себе додому. Його житло мене розчарувало — якась однокімнатна квартира зі старими ремонтом в бідному районі. До себе я його точно не пущу, та й і до нього не піду.

В мене всі подруги вже давно поодружувалися, мають власних дітей. І вони були шоковані, коли почули, що ми розійшлися:

— Ніхто у тебе її не забере, господиня – ти, в будь-який час чоловіка можеш попросити піти, якщо недобра людина попадеться! І кому потім ти в старості потрібна будеш?

Я не розумію їхні забаганки і вважаю, що вони взагалі не праві. У власне житло я не хочу пускати чужого чоловіка, там речі, які мені дуже важливі. Це моя фортеця, тил. А справжній чоловік якщо захоче бути зі мною, то зробить все, щоб я була щаслива. От я продовжую чекати свого принца, який мене обов’язково знайде. Я ще молода, красива, і нічого надзвичайного від нього не прошу.

Що ви б порадили дівчині? 

U2
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: