Своєї старості я боялася більше, ніж усього іншого на цьому світі. Та і як воно ще може бути, як лишилась я сама, без сина, з невісткою…
Мій Андрійко у засвіти відійшов ще 5 років тому. Недуга його важка здолала. Ми його і туди, і сюди возили. І лікарям, і знахарям показували. Та ніхто його мені вернути так і не зміг. Пішли ті гроші, які я собі на чорний день відкладала, на прощання з моїм синочком…
Ох і біда то для мене була. Така біда, що й сама я ледь не злягла! Та невістка мене з того світу витягувала. Казала, що без мене сама з дитиною не справиться. І я жила. Приходилось, не могла я свого Андрійка підвести. З Мариною ми ніколи не сварились. Не була вже нам чого ділити, не було через що одне на одного горло дерти. Хороша вона в мене, що там вже казати.
Але ж я знала, що настане рано чи пізно день, коли захоче невістка почати знову для себе жити. І мені місця в тому житті не буде…
– Мамо, збирайте речі! Усе, що дуже треба – прямо зараз. А решту я потім сама зберу! – сказала мені якось Марина.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
От тоді я і зрозуміла, що це мій кінець. Прийшла без попередження, речі сказала збирати, до пуття не пояснила нічого… Але що вже мені, старій, було сперечатися. Руки в ноги та й пішла на вихід. В очах стояли сльози, а я все старалась востаннє на квартирку свою глянути. Скільки я тут всього пережила, скільки щастя висміяла, скільки сліз виплакала… Але все. Більше цього не буде. Тепер я буду жити там, де мені і місце – з такими ж старими і нікому непотрібними.
По дорозі в голові стільки думок крутилось, що аж погано від того ставало. Я ж таки мала надію, що Марина своє горе крізь усе життя пронесе, що не кине вона мене віку між чужих людей доживати… Та така, мабуть, моя нещаслива доля…
– А Соломійку ти мені ще хоч раз покажеш? Бо ми ж і не попрощалися з нею… – мовила я до невістки.
– Ага-ага, точно, Соломійка. Увечері вже із садочка її привезу та запитаю, чи хоче вона їхати сьогодні.
От тобі і на. Онучка, єдина радість, і та не прийде мене провести в останню вільну путь. Їхали ми дуже довго, а потім Марина зупинила машину. Вийшла я, а там… Такий уже гарний будинок стоїть, наче з картинки, яка в мене на кухні висить. І все всіяно чорнобривцями…
– А що ж це таке, Марино? – запитала я в невістки. – Куди ти мене привезла?
– Як це? Не впізнаєте? – питала вона в мене. – Ви ж таку собі хату все життя хотіли, правда? І щоб чорнобривці перед забором… От я таку для вас і знайшла. Свою квартиру продала, машину… Та й купила дачу. Пора мені вже відпускати минуле та далі жити, а в старій квартирі не можу й того зробити. Усе про Андрійка нагадує. От і почнемо усе тут. Разом. Ви ж не проти?
А я не могла і слова мовити! Плакала та дякувала сину, що він собі таку золоту жінку взяв, а мені – невісточку!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!