Ми з чоловіком прожили в шлюбі вже понад 15 років, разом виховуємо двох чудових донечок — Діану та Настю. Не можу сказати, що жили ми дуже добре або дуже погано — було у нас все, як у всіх. Але і ця сімейна ідилія рухнула в один день…
Я дивилась улюблений серіал, зашиваючи чоловікові штани. Донечки поїхали до бабусі з дідусем на вихідні. Нічого не передбачало біди, аж поки додому не прийшов мій чоловік.
– Я тобі зрадив, — без попередження випалив мені Женя. — Через пʼять місяців у мене буде син.
Син… Про сина Женя мріяв усе своє життя. Коли народилась спочатку одна донька, а потім й інша — він намагався приховувати своє розчарування. Але ж не завжди це вдавалось… Навіть до чужих дітей на дитячих майданчиках він часом ставився краще, ніж до рідних.
Про коханку я навіть не підозрювала, бо Женя мій — спокійний, сімейний… Хіба ж такі чоловіки наліво ходять?
⁃ Лесь, вибач мені, заради Бога. Не знаю, що на мене найшло. Якась хвилинна слабкість, чесне слово, — продовжував говорити чоловік, але я вже його мало слухала. Намагалась зрозуміти, як жити далі.
Обривати всі зв’язки з чоловіком, якого знаю більшу частину життя, здавалось безглуздям. Не один день ми проговорили з Женею, перш ніж дійшли спільного рішення. Він поклявся, що сім’ю заради тієї дитини кидати не збирається, пообіцяв стати для наших дівчаток найкращим у світі батьком. Я ж сказала, що спробую пробачити і не згадувати те, що він натворив.
Усі казали, що даремно я на таке згодилась і життя нормального в нашій родині не буде. Але два роки все в нас йшло нормально. Діти росли, ми старались триматись купи і не згадувати, які важкі часи пережили.
Знову усе зруйнувала та сама людина – коханка Жені. Одного ранку вона прийшла до нас додому.
– Здоров були, родичі, – заявила вона з порогу. – Як ви тут живете? Сподіваюсь, нормально. Бо я вам дитину принесла.
Ми оторопіли. Дивились одне на одного хвилин з п’ять.
– Яку дитину? Кому принесла? Ти що, з дуба впала? – перервав мій чоловік цю мовчанку.
– Миколу забирайте собі, якщо хочете. Ні – поїде в дитячий будинок. Я чоловіка собі за кордоном знайшла, про дитину мою він не знає. Псувати собі все через якесь дитя я не збираюсь. Ти ж батько – бери та виховуй.
І знову всі замовкли. Здавалось, сам час зупинився. Я бачила, як спітнів мій чоловік, як чекав, поки я щось скажу.
– Що з документами? – запитала нарешті я.
Вам може здаватись, що я вчинила безглуздо, але іншого виходу тут не було. Так, мій чоловік колись вчинив підло, зрадив мене і нашу родину… Але в чому ж винна дитина? Хлопчику всього кілька років, він ще зовсім не розуміє, у якій ситуації опинився…
Питання з документами вдалось залагодити досить швидко, бо все ж Женя – рідний тато Миколи. Так наша сім’я і стала багатодітною.
Іноді знайомі кидають на мене косі погляди. Мовляв, дурна я, що і чоловіка пробачила, і плід його зради під серцем грію. А я не можу уявити, як в цій ситуації можна було б зробити інакше.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ви б змогли виховувати чужу дитину на рівні з рідними?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!