Я народила чудового малюка пів року тому, зараз мені вже повних 25 років. Зараз я зі своєю дитиною 24/7, і практично щодня думаю про своє дитинство, згадую свої стосунки з батьками.
У загальному і цілому, у мене було нормальне дитинство, мені всього вистачало, батьки мене любили. Але був один нюанс – батько під час від часу повертався додому напідпитку і влаштовував незрозумілі сцени, не контролював себе, інколи в батьків доходило до бійки. У квартиру ломилися сусіди, і на їх зауваження: «так у вас тут дитина кричить», він відповідав: «так, ну і що».
Мені тоді було не більше п’яти, однак ці ситуації відклалися в моїм пам’яті назавжди. Тому з дитинства я не любила застіль, свят, бо не знала, що очікувати від батька.
Хочу розповісти про свій день народження, який поклав відбиток на все моє життя. В той день, про який піде мова, він не був п’яний. Була зима, січень, я вчилася в початковій школі, на уроках я сиділа щасливою. Уроки пройшли швидко, погода чудова, поруч друзі й подруги, вдома мене обов’язково чекають подарунки та обійми, адже мені виповнилося цілих десять років! По дорозі додому ми трохи загралися в сніжки, може, минуло пів години, може годину. «Ти вийдеш ще на вулицю?», – запитували подруги. «Звичайно, мене точно відпустять, у мене ж сьогодні день народження!». Я йшла додому абсолютно щаслива і впевнена, що день пройде чудово.
Мене зустрів батько. Напевно, в той день мама була на роботі. Це була друга година, у батька обід, тоді він приїжджав додому. Але зустріч пройшла трохи не так, як я очікувала. На мене посипалися звинувачення, чому я так довго? Де я ходжу? Чому він чекає мене так довго… Все це, звичайно, з добірними образами й слиною з рота. Точно не пам’ятаю, може, була якась проблема з ключами, він не міг виїхати, телефону тоді у мене не було.
Звичайно, рюмсала і намагалася, щось пояснити. До слова, все це відбувається на самому порозі, я у взутті та одязі з вулиці. І в якийсь момент мені прилітає удар по обличчю. Від його сили я падаю на підлогу, плачу, мені дуже страшно. Але замість того, щоб зупинитися і допомогти мені, він репетує, і штовхає мене на підлогу. Я не могла прийти до тями, було лячно. Потім він вибачався. Пам’ятаю, що посадив мене на коліна і питав, яку іграшку я хочу. Я сказала, що хочу кота. Просто, щоб щось сказати, тому що все це було довго, і він не відставав від мене. За дитинство було ще декілька таких ситуацій.
Мамі ми нічого не розповіли. Мені, мабуть, було дуже страшно, може він якось тиснув, що залишимо це між нами. Я розповіла їй про це набагато пізніше, вже під час навчання в університеті.
Чи варто говорити, що відносини мої з батьком не дуже хороші? Він тягнеться до мене, ображається, що я не пишу, що не дзвоню. Але я пів життя відчуваю до нього в основному ненависть і злість. Не можу пробачити. Намагалася, але до кінця не можу. Іноді мама намагається пробитися: «ось ти все пам’ятаєш тільки погане, як ніби доброго не було!». Було, напевно. Але на тлі всього цього, якось померкло.
Ну і до чого я все це? Не знаю. Мені давно хотілося виговоритися на широку аудиторію, може, почути підтримку, що я не винна (або винна?) У всьому цьому. Я дивлюся на свого сина і не розумію, як можна так поступати зі своєю дитиною. І хоча я вже доросла людина і давно не залежу від нього, живу в іншому місті, мене все одно переслідує недовіра до цієї людиною. З цього зробила один висновок – до онука я буду підпускати його лише в моїй присутності.
Така моя життєва історія. Чи траплялося з Вами щось схоже в дитинстві?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!