Згадую свої молоді літа й шкодую лише про одне — що закохалась у Бориса. Мені тоді було 19 років, я закінчувала педагогічний університет і мала вирушати працювати далеко від свого міста, оскільки поблизу не було вільних місць для праці.
Однак моя поведінка і бажання до навчання різко змінюється після того, коли зустрічаю чоловіка. Він мені відразу сподобався й усі думки мої були завжди лише про нього. Проте через деякий час нашого зустрічання, я дізнаюсь, що він одружений і має двоє дітей у шлюбі.
Я не знала як бути, але втрачати його я була не готова. Тому прийняла рішення залишитись коханкою, але за умови, якщо Борис зовсім скоро розведеться.
Чоловік працював у органах управлінні освіти, тому легко посприяв тому, аби я залишилась працювати у своєму місці. Усі мої одногрупниці поїхали хто куди, по різних селах, а я — ні, відповідно зовсім скоро й батьки почали підозрювати, що щось не так. Але я не зізнавалась нікому про свою любов.
Минав рік за роком, а Борис мене тільки годував своїми обіцянками про розлучення, однак цього так і не сталося. То діти ще малі, то жінка хворіє…Ось пройшло вже багато років, я вже не молода дівчина й про одруження навіть не йдеться. Та раптом дізнаюсь про те, що завагітніла й зовсім не знаю, що маю робити та як про це сказати батькам.
Одного дня моя мати звернула увагу на мій округлий живіт та сама усе зрозуміла.
– Ірино, як так сталося? Хто батько? Та чому ти нам нічого не розповідала? — запитувала у мене вона.
– Мамо, він одружений, має свою сім’ю та дітей.
– А він знає про твою вагітність?
– Так, знає, але сприйняв це байдуже. Він зробить все аби тільки його дружина про це не дізналась — відповіла мамі я.- Ну тоді виховуватимемо дитинку самі — заспокоїла вона далі мене.
Мені було важко і боляче через своє нещасне кохання, однак була дуже вдячна батькам за таку їх підтримку та розуміння.
Після народження сина я продовжила працювати, а його вихованням займались дідусь з бабусею. Батько не хотів признавати сина, але через суд змушений був це робити й все-таки Ігор отримав прізвище тата. Більше в нашому житті Борис не з’являвся.
Тепер я вже доживаю віку, а мій син мене знати не хоче. Він виріс, одружився, вже має своїх дітей, однак зі мною його сім’я не спілкується.
Ігор злиться на мене, бо я не познайомила його з батьком, але це не моя ініціатива, адже Борис не хоче зустрічатись. А ще син каже, що я його не виховувала, а дідусь з бабусею, каже, що він мені був не потрібен. Напевно він мені цього ніколи не пробачить. Вважає, що я навчала чужих дітей, а його віддала. Тому тепер я зовсім самотня та не знаю як мені бути. Скоро моя онука заміж виходитиме, а мене напевно навіть ніхто на весілля не запросить…
От що б ви робили на моєму місці? Яку пораду мені дасте?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!