Жінка сиділа на кухні, коли хтось постукав у двері. А відчинивши їх, вона побачила на порозі зятя, Івана

Того дня Ірина Петрівна поралася на кухні із самого ранку. Хоч здоров’я вже давно не те, але всидіти на місці вона не могла. сьогодні затіяла прибирання і планувала наготувати багато смачних страв. Хоча б себе потішити.

А в кращому випадку донька із зятем приїхала б. Може, і внучат привезли б. І ось старенька присіла тільки на мить, як у дверях почувався стук. Пенсіонерка здивувалася, адже доня зазвичай попереджає про приїзд, а тут навіть дзвінка жодного не було.  Тоді хто це до неї завітати надумав? А відчинивши двері, Ірина Петрівна побачила свого зятя, Івана.

Дивно, бо сам він рідко до неї заїжджав. Тільки коли просила підсобити чимось. Тим часом Іван привітався і зайшов у дім.

Надворі було холодно та сиро, адже ще пів години тому йшов сильний дощ. Одразу розпитувати, що ж сталося, жінка не стала. Спершу нагодувала зятя, тоді налила йому гарячого чаю, подала пиріжки і сіла напроти.

Івана вона любила, як рідного сина. Хлопець він був славний. Навіть не дорікнеш нічим. А, може, це тому що бачилися вони рідко. Але й доня досі особливо не жалілася на нього. Тож Ірина Петрівна вважала Івана ідеальним чоловіком. Так і розповідала про нього своїм сусідкам.

І ось нарешті зять першим почав розмову.

-Ви ж знаєте, що ви мені, як рідна мати. Я люблю і завжди готовий допомогти, чим зможу. І доньку вашу кохаю, і діток обожнюю. Але у сім’ї зараз усе догори дриґом. Постійні суперечки та непорозуміння. Я вже всі мирні способи перепробував, але вона ніби з ланцюга зірвалася. Вічно вона незадоволена всім,- зітхнув Іван, попиваючи гарячий чай.

–  А що у вас взагалі сталося? Не збагну. Не просто ж так це все. Ніби ж мирно жили досі

– Жили. Але я й кажу, що останнім часом щось дивне почало відбуватися. Думаю, це пов’язано з її новими подругами. У них чоловіки багаті, от вони й промили мізки моїй дружи ні. Хизуються перед нею шубами, сумками і підборами, а вона потім додому повертається і мене пиляти починає. І собі таке хоче, але де я стільки грошей наберу? Я й так зі шкіри пнуся, як можу.

– Вона таке вміє. Але, може, передумає згодом.

Іван знизав плечима. Дали вони дівчині ще один тиждень. Потім Ірина Петрівна навідалася до подружжя в гості. 

– Як у вас життя?

– Нажалівся вже тобі, так? Сміття з дому виносить, значить,- обурилася донька. 

– Він переживає, а не виносить сміття з дому. Любить тебе просто. Це ти тут концерти влаштовуєш.

– Яке добре? Щоб було добре, треба заробляти більше. Хочу жити, як нормальні люди. Тобі самій добре було на гречці та сосисках? А я не хочу так жити. Подаю на розлучення. Уже маю плани на життя. Їду за кордон на роботу. Доньку забираю із собою. А він хай робить, що хоче.

Ірина Петрівна захитала головою. Так, не дуже щасливим було і її життя. Жили на копійки, які заробляв чоловік, багато в чому собі відмовляли.А потім батько Руслани пішов до коханки і вони залишилися самі. Тож і доні зараз радити нічого не хотіла. Доросла жінка вже. Сама розуміє, що робить. І якщо думає, що їй так буде краще, то нехай так і робить. 

Чи правильно вчинила матір?

А ви б зупинили доньку на її місці?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Копіювання з сайту заборонене. Авторські статті захищені DMCA.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector