Того дня Ірина Петрівна поралася на кухні із самого ранку. Хоч здоров’я вже давно не те, але всидіти на місці вона не могла. сьогодні затіяла прибирання і планувала наготувати багато смачних страв. Хоча б себе потішити.
А в кращому випадку донька із зятем приїхала б. Може, і внучат привезли б. І ось старенька присіла тільки на мить, як у дверях почувався стук. Пенсіонерка здивувалася, адже доня зазвичай попереджає про приїзд, а тут навіть дзвінка жодного не було. Тоді хто це до неї завітати надумав? А відчинивши двері, Ірина Петрівна побачила свого зятя, Івана.
Дивно, бо сам він рідко до неї заїжджав. Тільки коли просила підсобити чимось. Тим часом Іван привітався і зайшов у дім.
Надворі було холодно та сиро, адже ще пів години тому йшов сильний дощ. Одразу розпитувати, що ж сталося, жінка не стала. Спершу нагодувала зятя, тоді налила йому гарячого чаю, подала пиріжки і сіла напроти.
Івана вона любила, як рідного сина. Хлопець він був славний. Навіть не дорікнеш нічим. А, може, це тому що бачилися вони рідко. Але й доня досі особливо не жалілася на нього. Тож Ірина Петрівна вважала Івана ідеальним чоловіком. Так і розповідала про нього своїм сусідкам.
І ось нарешті зять першим почав розмову.
-Ви ж знаєте, що ви мені, як рідна мати. Я люблю і завжди готовий допомогти, чим зможу. І доньку вашу кохаю, і діток обожнюю. Але у сім’ї зараз усе догори дриґом. Постійні суперечки та непорозуміння. Я вже всі мирні способи перепробував, але вона ніби з ланцюга зірвалася. Вічно вона незадоволена всім,- зітхнув Іван, попиваючи гарячий чай.
– А що у вас взагалі сталося? Не збагну. Не просто ж так це все. Ніби ж мирно жили досі
– Жили. Але я й кажу, що останнім часом щось дивне почало відбуватися. Думаю, це пов’язано з її новими подругами. У них чоловіки багаті, от вони й промили мізки моїй дружи ні. Хизуються перед нею шубами, сумками і підборами, а вона потім додому повертається і мене пиляти починає. І собі таке хоче, але де я стільки грошей наберу? Я й так зі шкіри пнуся, як можу.
– Вона таке вміє. Але, може, передумає згодом.
Іван знизав плечима. Дали вони дівчині ще один тиждень. Потім Ірина Петрівна навідалася до подружжя в гості.
– Як у вас життя?
– Нажалівся вже тобі, так? Сміття з дому виносить, значить,- обурилася донька.
– Він переживає, а не виносить сміття з дому. Любить тебе просто. Це ти тут концерти влаштовуєш.
– Яке добре? Щоб було добре, треба заробляти більше. Хочу жити, як нормальні люди. Тобі самій добре було на гречці та сосисках? А я не хочу так жити. Подаю на розлучення. Уже маю плани на життя. Їду за кордон на роботу. Доньку забираю із собою. А він хай робить, що хоче.
Ірина Петрівна захитала головою. Так, не дуже щасливим було і її життя. Жили на копійки, які заробляв чоловік, багато в чому собі відмовляли.А потім батько Руслани пішов до коханки і вони залишилися самі. Тож і доні зараз радити нічого не хотіла. Доросла жінка вже. Сама розуміє, що робить. І якщо думає, що їй так буде краще, то нехай так і робить.
Чи правильно вчинила матір?
А ви б зупинили доньку на її місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!