Ще у 2015 році не стало моєї жінки та донечки, вони загинули в автокатастрофі. На щастя, того пияка, який збив моїх коханих дівчаток посадили. Але на душі від того легше не ставало.
І я почав тягнутися до горілки. От міг тиждень горе заливати і навіть з хати не виходити. Закинув сад, город, будівництво. Адже моя Оленка мріяла жити у великому будинку, аби навколо був розкішний сад. Саме тому ми переїхали з міста до села, купили тут ділянку і почали будову.
Майже рік я пив. А потім якось сусідка почала водити мене до церкви щонеділі. Слухав молитви і якось на душі ставало легше. Потім вже й руки потягнулися до будови хати. Зробив сад, альтанку збудував, баню поставив, велику терасу.
Але на душі все одно було пусто. От не вистачало тої жіночої ласки та любові. Хата пустувала без справжньої господині.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І у 2019 році я зустрів Василину. Знав її ще зі школи, вона молодша на декілька років. Жила тоді у столиці, там вийшла заміж, народила сина Марка. Однак, щось у неї з колишнім чоловіком не вийшло і Василина повернулася до рідного села.
Так у нас почало з’являтися кохання. Василина виявилася дуже хорошою господинею та дружиною. Вдома нарешті стало затишно через її присутність. І з Марком ми дуже добре поладнали. Татом він мене, звісно, не називає, але ставиться як до старшого розумного брата і слухається.
Звісно, деякі люди в селі любили попліткувати про наше життя. Але нам було все одно, адже разом ми щасливі. Через рік Василина завагітніла та народила мені другого синочка, Давидика.
Але я не забував про донечку та покійну жінку. Ми щонеділі ходили до них на могилку, молилися, прибирали. Василина купила красиві квіти та посадила на цвинтарі.
Однак, декілька тижнів тому до нас приїхала старша сестра Оленки, Марина. Вона досить довго жила закордоном, там працювала. Але щось не склалося в тій Португалії та повернулася в Україну. До речі, на похоронах сестри її не було, не змогла приїхати.
Так от…Приїхала Марина, так косо глянула на Василину та дітей. І почала говорити за мій будинок:
– Знаєш, що за законом мені має належати половина спадку.
– З якого це дива? Ти тут навіть не прописана.
– Ах так? Олени тут нема, малої теж. Так що я маю право відсудити у тебе половину частки. Зараз пропоную це питання вирішити мирно.
– Марино, що ти таке верзеш? Ти на похорон до рідної сестри не приїхала, а зараз ротика роззявила на дім?
Ось так ми сварилися посеред двору, всі сусіди чули. Марина погрожувала, що піде до суду та взагалі вижене мене з будинку. Ще й кричала, що Василина погана жінка, так її лаяла.
Але я того ж дня поїхав до знайомого нотаріуса та прописав Василину, Марка та Давида у будинку. Порадився з адвокатом і розповів всю праву. Мене заспокоїли і сказали, що ми точно маємо виграти цю справу, якщо у Марини стане совісті судитися.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!