Перші мої відносини вийшли невдалими. Я для дівчини готовий був на все, а вона навіть вірною мені залишитися не зуміла. Зрадила при першій же нагоді. Зрештою, списав я все на те, що ми обоє були дуже молодими та недосвідченими. Зараз мені 27 років. Я маю непогану роботу, займаюся спортом, ніяких шкідливих звичок. І ось нещодавно познайомився зі ще однією дівчиною. До цього моменту нікого до себе не підпускав. Але Інна мені дуже сподобалася, тому вирішив ризикнути.
Завдяки цій прекрасній дамі я знову почав відчувати себе живим. Закохався, як кілька років тому. Моє серце ніби знову заповнилося любов’ю. Взагалі я людина емоційна, тому дуже близько сприймаю все до серця. Але цього разу я вірив, що це справжнє кохання. Нас тягнуло одне до одного, хоч ми й жили в різних кінцях міста.
Втім, нас це не хвилювало.
Тільки через два місяці спілкування я дізнався, що кохана вже має доньку від першого чоловіка. Спершу я подумав, що це тільки зайвий тягар. Мене це направду відштовхнуло. Я подумав, що ніколи не зможу бути з такою жінкою. Але помилявся. Загалом, ми поспілкувалися ще трохи і неабияк зблизилися. Ця жінка мені довірилася. І я зрозумів, яка відповідальність на мені тепер лежить. І прийняв її з гордістю.
З дочкою її я поладнав. Прийняв, як рідну. Вона мене теж уже вважала за свого. А потім у нас із дівчиною почалися проблеми з ревнощами (я її, вона мене). Сіли, поговорили. Ніби вирішили цю проблему. Подали заяву до РАЦСу. Одружилися. Живемо тепер ц неї на квартирі. Вона в неї невеличка, однокімнатна, але поки мусимо тіснитися.
Втім, почали планувати ще одну дитину. Стало зрозуміло, що місця надто мало. І ось три місяці тому я якось грубо поставив питання, мовляв, я роблю ремонт у себе і ми переїжджаємо! Я був просто такий впевнений, що вони погодяться. Але щось пішло не так. Виявилося, що міняти школу дитині ніхто не хоче та й до роботи коханій далеко.
З іншого ж боку і мені від неї до свого офісу не ближче.
Також вона у мене педант. Усе намагається контролювати. Через це постійно сваримося: то я чашку не так ставлю, то не те готую. Але доводиться терпіти. Що вдієш.
Постійно намагаюся догодити обом. І доню подарунками задарюю, і дружину. Намагаюся балувати, як умію. І роблю це не під примусом, а з власного бажання. Я люблю бачити їхні посмішки. І ось все ніби налагодилося, доки я знову не почав говорити про переїзд. Намагаюся пояснити, що так буде зручніше для всіх. А невеличкі незручності владнаємо. Усе ж таки моя трикімнатка квартира куди вмісткіша, ніж її однушка. Почав уже обговорювати з нею нове планування кімнат, меблі, кольори і таке інше. А вона злиться тільки. Сприймає це так, ніби я проти її доньки, тому хочу втекти з тієї квартири. Але все далеко не так. Просто немає слів більше.
Вчора написав коханій величезне смс, щоб вона перестала так поводитися. Мовляв, я ж так стараюся для вас із донею, а отримую тільки сварки та докори. Не відписала. Передзвонив їй вранці. Попросив помогти мені з дизайном дитячої кімнати. У відповідь знову крик та обурення. Мене це сильно зачепило. Я довго терпів, але тієї миті просто не витримав. Зірвався. Наговорив їй дурниць. Хоча це все було зопалу.
У результаті ми посварилися. Не розмовляємо вже два тижні. А причини он які кумедні. Хоча її ставлення мене і дивує, і ображає. Ось думаю, що тепер робити. Чи є сенс взагалі миритися? Як гадаєте?
Чи варто чоловікові миритися з жінкою?
Кого вважаєте винним у сварці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!