Життя у свекрухи нагадує мені табір сурового режиму. А все через її “дивну” звичку

Після весілля свати запропонували пожити у них. Мовляв, ми молоді, будемо помалу відкладати гроші на власне гніздечко. 

– Тут затишно та добре, район хороший, трамваї курсують. І як то кажуть – рідні стіни душу лікують. Ну не будете ви кожну копійчину рахувати та мівіну їсти? 

Батьки мого Артура, пані Ярослава та пан Володимир були дуже привітними та милими людьми. Ми одразу знайшли спільну мову. Мені було так приємно, що вони прийняли мене, немов рідну донечку. 

Однак, вся ідилія зникла через місяць і вони показали своє справжнє обличчя. А все почалося… з туалету. 

– Лідко, ти можеш так голосно не ходити вночі? І тихо воду зливай, бо я все чую. 

Я не знала, що відповісти на таке “зауваження”. Адже ходити у туалет – це нормально. Можна подумати, ніби вона має такий залізобетонний сечовий міхур.

Далі – гірше. Пан Володимир почав рахувати кількість туалетних рулонів, які я використала:

– Ми не королі та не можемо щоразу купувати такий дорогий папір? Краще бери “Кохавинку” чи “Обухів”, вони дешевші!

І завжди мені дорікали через такі дрібниці – то пакетик чайний один раз заварю та викину, багато порошку сиплю до машинки чи даю на три (уявіть собі рівень економії) більше миючого засобу для посуду. 

Я намагалася повторити з чоловіком про таку дивну звичку його батьків:

– Ти ж розумієш, що у них малі заплатив, скоро ще й на пенсію може вийдуть. Вони вже роками звикли так економити. Вони і нам таким чином допомагають, відкладають зайву копійку нам на квартиру окрему. 

Але це не економія, а просто старечий маразм. Один чайний пакетик чи папір туалетний не зробить з тебе бідну людину. Пані Ярослава часто мені дорікала, що я купую дорогі продукти. Але я алергік, у мене непереносність лактози, тому я купувала спеціальне рослинне молоко за свої гроші. 

– Ой, ти побільше тих лікарів слухай, вони з тебе останні копійки витрясуть. Ось я скільки років живу і нічим мне хворію! – казав свекор. 

Однак, апогей цієї ситуації трапився зі мною минулого тижня. Свекруха на ніч перекривала воду в туалетному бачку, зачиняла двері.

– Все, тепер за воду не будемо так багато платити, – раділа жінка. 

Мені вже смішно з такої поведінки. Почала натякати Артурові, щоб ми переїхали на орендовану квартиру. Готова навіть ту Мівіну їсти, лиш би не жити зі свекрами. 

– А чим тобі не вгодили мої батьки? Хороші люди, пустили тебе жити. А ти ось так хочеш за їх добро відплатити?  

Ми тоді дуже посварилися та я переїхала жити до своїх батьків. У них великий заміський будинок. Так, вони віддають майже всю зарплату за комунальні послуги та обслуговування території, але не економлять на миючому засобі та туалетному папері. 

Я спостерігала за скверами та батьками. І ось який цікавий висновок – батьки Артура економлять на всьому, але живуть у старій квартирі, де ржава сантехніка та скрипуча підлога. А моя мама з татусем купують дорогі продукти, не відмовляють собі ні в чому та навіть можуть подорожувати. Хоча логічно, що тут мало бути б все навпаки, адже приватний будинок забирає багато родинного бюджету. 

Найбільше мені образливо за чоловіка. Хіба він не розуміє, що так жити не можна? Я не хочу перетворитися на свою свекруху та трястися над кожною копійкою…

Так, це його рідні батьки. Але я не порожнє місце! Що мені далі робити? Боюся, що такими жертвами треба зберігати наш шлюб…

Що ви можете порадити дівчині? Як боротися з такою “звичкою” родичів? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector