Ми з Іваном мріяли про дитину шість років. В мене вже руки опустилися, стомилася лікуватися. Чимало процедур пройшла і ніякого результату. І ось раптом – диво. Я завагітніла.
Місяці минали швидко, але важко. Двічі потрапляла до лікарні. Робили все, аби зберегти дитину. І ось нарешті це сталося, я народила чудового синочка. Та коли акушерка його побачила, аж зблідла.
– Що сталося? З дитиною щось не так?
– Ваш син здоровий. Але є одна проблема.
– Яка?
Вона мовчки пронесла дитину мені. Хлопчик був білий наче сніг. Як то кажуть – альбінос. В голові не вкладалося. Ми з чоловіком брюнети. Я відразу почала плакати.
“Як чоловікові сина показати? Що робити?” – думала я.
Спочатку навіть сказала не пускати до мене коханого. Хоча мені так кортіло, аби він був поруч. Але я уявляла, як він зараз скаже, що дитина не його, що я зрадила.
Врешті я наважилася і покликала Івана. Він увійшов із букетом квітів, поцілував мене, а тоді хотів вже подивитися на сина. Та я його прикрила ковдрою.
– Де мій спадкоємець?
– Любий, я маю тобі дещо пояснити. Я тебе завжди кохала й ніколи навіть не дивилась на інших чоловіків! Ти ж мені віриш?
– Звичайно. А до чого все це?
– Я не знаю, як так сталося, але наш син трохи інакший.
– Що ти маєш на увазі? Не лякай!
– Ось, подивись.
Чоловік взяв сина, подивився на нього, а тоді мовчки віддав мені й вийшов геть.
Я не знала, що думати. За пів години Іван повернувся.
– Зізнайся! Скажи правду, я тебе однаково не покину.
– В чому?
– Це не може бути моя дитина. Кажи!
– Він твій! Я не знаю, що казати.
Я гірко плакала. Раптом в палату зайшла свекруха.
– Що сталося?
– Іван каже, що це не його дитина.
– Ти що, Іване?
Вона взяла онука на руки й засміялася.
– Поцілований Богом, як і мій дядько Назар.
– Ти про що, мамо? – спитав Іван.
– Я ніколи не розповідала, але ти носій гену альбінізму. Твій двоюрідний дід мій рідний дядько Назар також був альбіносом. Усі в селі вважали, що це божа благодать на ньому. І, до слова, він справді був надзвичайно обдарований. Зараз в США живе, викладає в університеті.
– Це правда?
– Я тобі знайду фотографію. А хочеш, напишемо Назару, знаєш, як він зрадіє.
Чоловік аж заплакав. А тоді довго примовляв:
– Пробач! Який же я дурень!
За три дні ми поїхали додому. А згодом нам зателефонував дід Назар з США. Він повідомив, що хоче приїхати і побачити онука, який в нього вдався. Хто знає, може й наш синочок колись за океан полетить.
От скажіть, варто вірити жінці породіллі в таких ситуаціях? Чи може всім тест ДНК робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!