Зустрічі з одногрупниками це завжди тепло і вражаюче, але остання для мене була особливою. Я почула слова, які зараз вже, мабуть, не мають ніякого значення, але від них мені дуже тепло на душі. Краще пізно ніж ніколи.
Історія мого студентського життя розпочалася в гуртожитку, де я, дівчина з глухого села, шукала своє місце в чужому та незнайомому місті. Спочатку мені було дуже самотньо та важко, адже хотілося додому, до рідних. Бували моменти, коли ховала сльози від своїх однокімнатниць, проте мої заплакані червоні очі сховати було неможливо. Тож вони часто старались підбадьорювати мене. Згодом мої сірі будні почали розбавляти таємні записки з посланнями та побажаннями.
Почалось все з листочка під дверима до кімнати, на якому було написано “Посміхнись, тобі пасує посмішка!”. Потім все частіше й частіше якийсь таємний шанувальник підкидував мені сюрпризи: шоколадки, квіти, записки. Вони справді були підтримкою в непрості для мене часи, від цього мені ставало веселіше, я забувала про певні страхи, переживання. Таким чином відволікалась від усього, коли намагалась дізнатись хто ж він цей шанувальник.
Пізніше навіть з дівчатами подружилась і ми вже спільними зусиллями хотіли викрити цього романтика. Навіть так його між собою прозвали — романтик. Але все було марно, жодної зачіпки, жодної підказки не було. Усіх хлопців на потоці я розпитувала, але ніхто не признався. Дуже таємним та секретним був цей хлопець.
Так минали роки навчання, букети з’являлись, а хлопець ні. З часом я навіть звикла й коли їх не було, мені ставало нудно.
З часом моя доля взяла новий поворот, і я закохалась і вийшла заміж. Таємних подарунків ставало все менше та менше, але навіть у щасливому шлюбі відчувала відсутність того, що раніше робило моє життя яскравим. Після звершення інституту народила доньку, згодом Бог поблагословив також і сином. Однак нових викликів у стосунках ми з чоловіком не змогли перейти. Виявилось, що молодечого кохання було недостатньо й ми зовсім різні люди. Я мрійлива та романтична особистість, а він постійно те і робив, що приземляв мене. От тому ми вирішили розлучитись.
На зустрічі випускників усі дивувались моєму розлученню, мовляв, така любов була, але й таке в житті буває. Та вечір несподіванок не закінчився. Раптом у своїй сумці я помічаю листівку зі знайомим почерком. Моє серце ніби на мить зупинилось, невже мені усе це не сниться? Розкриваю, а там текст:”Тоді на третьому курсі, я майже був готовий зізнатись, але ти вийшла заміж… Проте посмішку твою я досі не можу забути.”
А вкінці підписано: “З любов’ю Юрко Петриненко”. Ви собі уявіть, за стільки років він зізнався на зустрічі випускників. Нарешті ми зустрілись поглядами! Почуття в той момент було не передати… Тоді в нас відбулась довга розмова, а те, що він мені говорив, закарбується, мабуть, в серці на багато років.
– Я вирішив зізнатись, бо почув, що ти розлучилась — сказав він мені.
– А якби повернути час назад, якби я не вийшла заміж тоді, ти б щось змінив? — запитувала його я.
– Так! Я б тебе нікому й ніколи не віддав! Викрав би тебе навіть з-під вінця!
Ця зустріч принесла велику радість та спогади про студентські роки. Хоча наше життя крокувало різними шляхами, але все-таки ми зійшлися. Це повинно було трапитись колись. Я розлучена, він не одружений та самотній, а тепер нас двоє. Я гадаю, що краще пізно ніж ніколи.
А як вважаєте ви?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!