Заміж виходити в 35 років я не планувала. За плечима — 2 розлучення. Але коли мій колега Олег запропонував сходити в кіно на гучний фільм, відмовлятися я не стала. Нудно сидіти вдома на самоті. Ми з’їздили в кінотеатр, Олег запропонував зайти в кафе. Ми почали стабільно вибиратися абикуди на вихідні. Через 2 місяці він, буденним голосом, запропонував з’їхатися.
Ні зізнань у любові, ні подарунків і квітів. Та й чи потрібні вони в нашому віці? Я задала питання: «У кого ми будемо жити? У тебе?» «Чи можемо і у мене, тільки я квартиру знімаю». Повисла пауза. «Ні, ти не подумай нічого поганого. Я не альфонс.
У П’ятигорську у мене будинок, 20 соток землі». «Зрозуміло. Ну добре, перебирайся до мене»- відповіла я. І ми почали жити разом. Все було добре, мені нема на що скаржитися. Олег виявився турботливим, ніжним чоловіком. Він возив мене на роботу на машині, ввечері ми заїжджали в супермаркет, закуповувалися продуктами, їхали додому готувати. Дивились фільм.
Мріяли про те, куди поїдемо влітку. Якось ми сиділи за столом, їли макарони по-флотськи. І Олег запропонував розписатися. Аргументів для відмови я не знайшла. Ми і так живемо разом. А так хоч законний чоловік буде, не соромно перед подругами. Одружилися. Я часом собі питання задавала — «Чи то той чоловік? Чи не поспішила я поставити на собі хрест в 35 років?»
Хотілося емоцій, напруження пристрастей, в ейфорії побути трохи. А не так — прісно, буденно. Наче ми 30 років у шлюбі. А, може, так навіть і краще? Через рік Олег мовчки зібрав речі і пішов. Зловила себе на думці, що падати на коліна і тримати його за штанину зі словами: «Не йди від мене» — мені не хочеться. Але що це означає? У нього хтось з’явився?
Я, оговтавшись від потрясіння, зателефонувала йому. «Так, я живу з іншою жінкою. Нам треба на розлучення подати». «Окей »- відповіла я байдуже, хоча в грудях клекотіла образа. Трохи пізніше я дізналася, з ким він живе, дівчина звичайна, нічого особливого.
Але істина мені відкрилася, причому несподівано. Я розбирала шафу і в глибині побачила товстий записник з коричневою обкладинкою. Розкрила на середині, побачила почерк Олега. Цікаво, про що він писав?
Поклала книгу на тумбочку, потрібно буде вивчити. Позначки я розбирала насилу. Скорочення були мені не зрозумілі. Був і блок з прізвищами та іменами дівчат, їх номери телефонів. Іноді Олег записував детальну інформацію — адресу, місце роботи батьків, їх марки автомобілів. Були і цифри, суми, зазначені в гривнях і доларах.
Хто ці люди? Він у них позичав? Вони позичали у нього? Я взяла в руки свій смартфон і зателефонувала за кількома номерами. Кілька жінок відмовилися розмовляти, кинули трубку. Двох я розговорила, та й вони самі опинилися досить балакучими.
Що я дізналася? Олег — формений альфонс. Він живе за рахунок жінок. Позичає у них гроші, не віддає. Живе на їх житловій площі, а свою квартиру в цей час здає. Будинок в П’ятигорську він давно продав. Мабуть, Олег знайшов більш вигідну пасію і пішов до неї.
Дивно, мені ще можна сказати пощастило. Олег у мене грошей не позичав. Та й не пропало з дому нічого. Я згадала, що він дарував мені сережки золоті на день народження. Полізла в шафу. Коробочки, в якій сережки зберігалися, я не виявила. Він забрав її з собою. Ну і нехай! Легко відбулася.
