Моя мама, якій вже 82 роки, живе в селі, тому час від часу я навідуюсь до неї. Зазвичай, це буває в суботу або неділю, оскільки у будні я допомагаю своїй доньці з внуками. В селі трохи пораюсь по господарству та прибираю. Коли мама бачить, що я втомилась, то знову починає розмову:
– Ірино, чом тобі не залишитись тут зі мною? Так було б легше…
– Мамо, ну ти ж знаєш, що я не можу! В Чернівцях на мене чекає робота та Софія з внуками.
– До речі, сьогодні прийде Володя… — говорила вона.
Володимир — це друг дитинства та моя перша любов. Мама наївно думає, що таким чином втримає мене в селі. Ще в школі я бігала за Володею, а він все ніяк не звертав на мене уваги. Потім батьки відправили його вчитися до Польщі, і він там залишився жити. Однак нещодавно повернувся. Як там склалась його доля мені невідомо, але дуже було цікаво почути. Я після закінчення сільської школи поїхала вчитися в Чернівці, вийшла заміж та народила Софійку. Десять років тому помер мій чоловік, тому утримувати сім’ю довелося мені одній. Донечка вийшла заміж, коли їй було 20 та подарувала мені прекрасних внучаток.
Того дня я пообіцяла мамі залишитись з нею довше. Увечері прийшов Володя. Побачивши мене, він раптом змінився на обличчі та кинувся мені в обійми.
– Іринка! Скільки ж я тебе не бачив… — вигукнув він.
– Привіт, Володю. Так, багато років ми не бачились! — засоромилась я.
– Ти маєш гарний вигляд! Яка була, така і є. Зовсім не змінилась! — засипав мене компліментами Володимир.
Давно мені стільки уваги ніхто не приділяв, а чути такі слова від Володі було вдвічі приємніше! Тоді він почав мені розповідати про своє життя. Виявилось, що він давно самотній. Перша жінка пішла до іншого чоловіка, а з другою просто не склалося. Не очікувала такої відвертої розмови, тому потім мені також захотілося поділитись з ним своїми розповідями.
– Відколи помер мій чоловік, увесь заробіток доводилося ділити між донькою та матір’ю, а собі практично нічого не залишала. Софія вийшла заміж, думала, дочекаюсь допомоги нарешті від неї. Однак з появою онуків усе стало ще складніше у фінансовому плані.
– Ого, як тобі вдалося усе це тримати на своїх плечах? — шкодував мене Володя.
– Складно, я дуже втомилась…
– Не хвилюйся, Іринко, я тобі допоможу! Ми щось придумаємо, — заспокоював він.
Наступного дня привіз мене своєю машиною додому та ще й допоміг занести сумки на п’ятий поверх.
– Мамо, хто цей мужчина? — спитала Софія.
– Це мій друг дитинства. Він запропонував мені свою допомогу, а я вирішила не відмовлятись.
– Фу, цей шкарбун тобі подобається?
– Не кажи так! Він добра людина! — заступалась я за Володю.
З того часу він мені допомагав у всьому, а потім запропонував залишитись з ним у селі. А я не змогла відмовити, оскільки мої почуття до чоловіка розгорілись і на старості відчула я, що таке закоханість.
– Софійко, я переїжджаю до Володимира. Тепер маєте давати собі раду самі!
– Що? Як ти можеш нас так кинути напризволяще? — обурювалась донька.
– Пробач, доню! Усе життя я присвятила тобі, тепер хочу пожити трохи для себе, з чоловіком, якого люблю.
Поруч з Володею я почуваюсь прекрасно! Вважаю, що це було правильним рішенням переїхати до нього.
А як вважаєте ви? Чи не егоїстично я вчинила?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!