Ніколи не забуду тих часів, коли ми були молоді та щасливі. Завершивши навчання, я пішла працювати у місцевий колгосп. Любила я свою роботу, адже колектив приємний був й час ми весело завжди проводили. Після роботи з дівчатами не могли дочекатися вечірніх танців на селі. Там я познайомилась з Миколою. Через рік ми одружились, ще через рік народилась донечка Марічка. Потім Бог поблагословив нас ще синочком. Ми з чоловіком дуже старалися для своїх діточок, багато працювали, зі всіх сил намагались дати їм усе необхідне. Окрім роботи мали ще город та невелику господарку. Іноді складно було усе встигати, але разом з Миколою мені було не страшно.
Потім Миколі довелося ще одну роботу шукати, оскільки дітей потрібно було провчити та поставити на ноги. Згодом і той час пролетів, Марічка й Степан здобули відповідну освіту й пішли у своє доросле життя. Віддали заміж донечку, а потім поженили й сина. Ми відчували гордість за дітей і були вдячні Богові за все. Одним словом я з Миколою відчували щастя. Однак зовсім не чекали на таку “подяку” від них. Ми й не думали, що такими насправді черствими виросли діти.
З чоловіком все життя проживали в селі, діти поїхали жити в місто й від коли залишили батьківську хату, так і не навідуються більше до нас. Микола мій з тієї нудьги та журби почав випивати. Усі на селі говорили мені робити щось, навернути його, відмовити від алкоголю, мовляв, погубить своє життя. Насправді я намагалась це зробити, проте й сама поруч з ним взяла у руки чарку. Вечорами згадували свою молзодість, дітей і гірко плакали. Тому що розбалували ми їх, вилазили зі шкіри, аби прогодувати тих дітей, а вони тепер навіть не спитають як у тебе справи. Зовсім не цікаві стали ми синові та доньці, немає часу в них на нас. Ну і нехай.
Якось дійшло до дітей аж в місто інформація про те, що ми стали п’яницями. Приїхали вони, як стали репетували на все село:
– Ви геть втратили розум? Чого нас позорите на все село? Після такого навіть знати вас не хочеться — кричала донька.
– Рідненькі, діточки, як добре, що ви приїхали! Нам так вас бракує! Скучили дуже — говорила я.
– Ти чуєш, що я кажу тобі? Чи ти вже геть спилась? — обурливо знову вигукнула Марічка.Не очікували ми, що саме з таким настроєм навідають нас діти.
Від того стало нам ще гірше. Гримнули дверима донька з сином і поїхали у місто. Знову від них ні слуху ні духу.
Зробили ми висновок, вирішили зав’язати з алкоголем, хотіли показати свою слухняність дітям.Через тиждень взялися за роботу, розвели парники та зайнялись вирощуваннями продуктів. Повні ентузіазму та позитиву, склали сумку вітамінів для дітей та онуків й зібралися їхати до них в місто.
Дорогою уявляли як діти з радістю зустрінуть маму й тата, як будуть радіти передачкою від нас, а ще більше, що ми вже не випиваємо. Однак сталося не так, як ми уявляли.
Увійшовши до будинку сина, нам ніхто не відчинив двері. Сусіди сказали, що він поїхав десь відпочивати, тож сумку з продуктами ми залишили у них. А реакція Марічки взагалі шокувала й викликала лиш сльози на очах.
– Що ви тут робите? Чому не можна було попередити про візит? В мене нема часу зараз з вами бавитися — сварилась вона.
Я з чоловіком навіть поріг не перейшли, як донька сказала повертатись назад.
Втомлені, у відчаї повернулись додому. Потім навіть не зрозуміли як рука знову потягнулась до чарки… Так промайнув тиждень, два, а потім сталося жахливе… Серце мого коханого чоловіка не витримало. Нестало його, а разом з ним нестало й мене. Я не уявляю життя без свого Миколки.Натомість діти, аби підтримати та подбати про самотню матір, звинуватили у його смерті, мовляв, через мене він спився.
Люди, я не знаю, як тепер жити? Не розумію, як так виховала своїх дітей, що тепер ніби їх не мала ніколи. Однак я їм завжди бажатиму лиш добра.
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!