Коли донечці було 9 місяців, я вирішила вийти з декрету. Адже зарплати чоловіка катастрофічно не вистачало на базові витрати. Тим паче, я витрачала гроші на дитину – масажі, огляди в лікаря, одяг, суміші (втратила молоко через нерви).
Я ще за часів університету робила одногрупницям нігті. Тому вирішила, що буде добре влаштуватися майстром манікюру. І знайшла салон краси в нашому районі.
Однак, була проблема – з ким залишити дитину. На роботу я її точно не можу взяти. У садочку з такого раннього віку ніхто не приймав. Оплачувати няньку не могли, бо коли я побачила ціни, то аж вжахнулася. Хтось просив 500 гривень за годину, уявляєте?! Ото люди на чужих проблемах люблять наживатися!
І тоді до мене зателефонувала свекруха:
– Ну чого ви чужій людині будете платити? Ще не дай Боже, вона Алінці щось погане зробить чи вкраде твоє золото з квартири.
– Але що робити? Робота кипить, де я діну Аліну?
– Так давай мені на поруки. Я буду няньчити. Сама виховала 4 синів, так що з онучкою проблем не буде.
Валентина Петрівна дуже хороша жіночка, ми з нею дуже добре поладнали, ніяких сварок чи претензій. Тим паче, я бачу, що вона гідно виховала сина та онучка в надійних руках.
Але свекруха поставила одну умову – платити їй.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Мене це трохи збило з пантелику. Ну як це, аби бабуся за гроші сиділа з онучкою? Сказала, що 20 гривень в годину їй буде нормально і ще проїзд туди-сюди.
От здається, що 20 гривень мало. Тільки я працюю з 9 ранку по 6-7 вечора, з понеділка по п’ятницю. Тобто, це виходить за день майже 10 годин. В тиждень свекруха на рівному місці має тисячку. І це при тому, що вдома вона їсть наші продукти, дивиться телевізор. Ми коли побачили, скільки нам намотало світла через її серіали та фільми, то аж вжахнулися.
Ви не подумайте, що моя свекруха бідна, як та церковна миша. Має квартиру, яку здає в оренду і ще власниця магазинчика зі взуттям. Ті 20 гривень в годину їй взагалі погоди не роблять з такими “заробітками”.
Я такого не розумію, чесно. Адже коли мене відправляли до бабусі в село, то давали чисто кишенькові гроші, аби я у бабці не брала. Ну так, на морозиво, якісь солодощі та забавки. І бабуся сама не приймала від моєї мами і тата ні копійки. Бо це робилося від щирого серця!
А свекруха вирішила на цьому зробити чималий бізнес, я так бачу. Ми ж не беремо з неї гроші за макарони, котлети чи млинці, якими вона обідає, поки нас вдома нема. Чи мені почати рахувати, скільки рулонів паперу вона витратила?
Вчора я запізнилася через корки. Ще й зайшла в магазин, купила продукти. А черга була така величезна, працювала одна каса. Тому я прийшла аж о 10 вечора, вже чоловік приїхав.
– Ну ти ж мені казала, що будеш швидко. Я тебе зачекалася, дитина почала плакати і вередувати.
– Вибачте, роботи море просто. Ще й ті корки по місту, краще б пішки пішла.
Дала свекрусі 200 гривень, як і домовлялися.
– Тут не вистачає.
– Тобто? Я ж вам одну купюру дала.
– Ну ти затрималася, а це ж доплата.
Я ніяково витягла з гаманця ще 100 гривень і дала свекрусі. Вона мило посміхнулася та пішла додому. Чоловік також був неприємно здивований такою поведінкою мами.
Не знаю, чи є взагалі тепер сенс її запрошувати у гості, якщо пані Валентина робить це заради наживи. Так здається. що тисяча гривень у тиждень – дурниці. Але ми б могли купити елементарно продукти якісь додому, донечці на зиму комбінезончик, нову постіль чи за комуналку дати.
Чому так важко допомагати з онукою від щирого серця?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!