Про донечку я мріяла скільки себе знаю. Завжди уявляла, як буду заплітати їй хвостики, купувати рожеві сукенки і водити на танці… Ми з чоловіком і дні вираховували, і всіх прикмет дотримувались, навіть до бабки ходили, аби в нас точно народилась дівчинка.
– У вас хлопчик, вітаю! – почула я на першому своєму УЗД.
То було як грім серед ясного неба! З того дня я вже й з животиком говорити перестала, та й народжувати не хотіла. Було страшно, що сина полюбити я не зможу ніколи…
Чоловік мене заспокоював, мовляв, я себе накручую. Але ж мені ті рожеві бантики навіть снились постійно! Хіба ж може таке бути, щоб в мене народився хлопчик?! Здавалось, до пологів усе ще триста разів зміниться. Усе непотрібне відпаде, а потрібне – виросте.
Але щоразу лікарі мене переконували, що синочок мій здоровий і активний.
На пологи я йшла, наче на поминки. Хотілось, аби все це нарешті закінчилось.
Усе пройшло добре, народила я сама. Максим, як сказала гінеколог, – справжній богатир, 4 500 грамів і 57 сантиметрів.
Та от тільки почуття материнські в мені так і не прокинулось. Лежало собі те дитя біля мене – ну і добре. Забирали його – теж не біда.
Спокою мені не давала тільки сусідка по палаті. Вона виношувала дівчинку, але збиралась від неї відмову написати.
– А що там Ніна? Народила вже чи ні? – запитала якось я медсестру.
– Ця зозуля? Ага, додому вже збирається. Діану свою в нас залишає. Така дитинка гарна, як її можна було кинути?
Я цього теж не розуміла.
Довго і нудно я чоловікові мізки промивала, аби таки розкрутити на цю аферу. І от вже через два місяці ми станемо батьками Діанки.
Нарешті моя мрія здійсниться і я зможу стати мамою! Знаю, що все звучить жахливо. Звинувачуйте мене за це все скільки влізе. Але не люблю я сина і зробити з цим не можу нічого!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що робити в цій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!