– Знаючи, як ти готуєш, то я приїхала вас рятувати. Не вистачало, аби це свято ви у лікарні провели. Давай розкладай

Не люблю жалітися, виглядати жалюгідною та нікчемною. Однак, у мого чоловіка є одна проблема – його мама. 

До Миколи у мене взагалі нема ніяких претензій, як до чоловіка. Він дає мені гроші і на манікюр, і купує продукти додому, оплачує комунальні. І як батько він дуже хороший, я бачу, як він виховує нашого сина Мирона. Записав його на плавання, купив форму, завжди їздить з ним на змагання, аби підтримати. 

Але ось те, що він не може ніяк приборкати та врозуміти свою матусю – велика проблема. 

– Ну це мама, у неї такий характер. Вона сама мене виховувала і хоче, щоб все було найкраще, – постійно чула від Миколи. 

Знаєте, якщо людина хоче робити щось найкраще, то вона це мовчки робить. Ну або допомагає. Але це не про Галину Давидівну. 

Вона завжди лізла мені під руки та уважно дивилася, що взагалі я роблю. Якось після весілля ми жили у неї три місяці – то я ледь у психіатричну лікарню не попала. “То не так готую, то не так прасую, то не так витираю”. 

– Вікуся, ну хіба тебе мама не навчила? До борщу треба більше бурячку давати, аби він був червоний, – каже свекруха таким солодким, але в’їдливим голосом. І ще так посміхається награно.

І пані Галина знає, що мене дратує, коли дають якісь прізвиська. А тут або “Вікусічка”, “Вікулічка”, “Вікуся”. Я Вікторія, доросла жінка, а не мале дитя. Здавалося, що вона мене взагалі як повноцінну господиню не сприймає. Хоть головою об стінку бийся!

Щодо виховання сина у неї також були претензії. Вона могла безцеремонно залізти йому у рюкзак чи нишпорити у шухлядах, коли Мирона не було в кімнаті. 

– Ти глянь, що я знайшла! – хапається за серце свекруха та показує мені… пачку з желейками, такими ведмедиками різноколірними.

– І? Це Желейки, Мирон таке любить. 

– Це суцільна хімія! Я бачила, як з клею виготовляли такі солодощі. У нього зуби повипадають! Ти ж мама, чому не контролюєш?

Мені якось трохи ніяково та не зручно обмежувати сина. Так, він їсть солодке, але тільки раз у тиждень. Тим паче, у нього тренування, я слідкую за його харчуванням – супи, салати, різні домашні страви. Тільки от свекруха таку істерику влаштувала через одні солодощі.

Однак, моє терпіння вже луснуло. У жовтні моєму чоловікові було 30 років. Ми зібралися на дачі у наших батьків, запросили ще друзів. Я маринувала м’ясо, приготувала на швидку руку салат, а моя мама передала тортик домашній. Ну, самі розумієте, тусовка була “молодіжна” – друзі та діти. І вже коли Микола розпалив багаття на картоплю.. то відчиняється хвіртка і заходить свекруха.

– Вітаю, а де тут мій іменинник!

Я не знала, що вона приїде. Ще й з готовими стравами! 

– Ось, тут шубка. То я сама голубчики крутила, вони ще теплі, я їх у рушник замотала. Картопелька, сьогодні варила. А то я маринувала огірочки та помідорки, пробуйте. 

– Пані Галино, а чому ви приїхали?

– Люба моя, я приїхала вас рятувати! – і сміється до інших гостей. 

Друзям було ніяково, дивилися на мене з таким виразом обличчя “а що в біса коїться?!”

– Ну бо знаючи, як ти готуєш, то я приїхала вас рятувати. Не вистачало, аби це свято ви у лікарні провели. Вікуня, ану, давай, допомагай розкладати. А ви пригощайтеся! 

Тоді я взяла свекруху за руку та відвела геть, не хотіла лаятися при гостях

– Будь ласка, поїдьте додому, вас сюди ніхто не запрошував.

– Але ж я готувала, салатик! 

– І салатики свої заберіть. І для вас я Вікторія Павлівна, а не Вікуся. 

Свекруха на мене дуже образилася. Навіть ні з ким не попрощалася, штовхнула мене плечем та пішла геть. 

Але цирк на цьому не закінчився – ввечері Микола читав мені нотації про мою нахабну поведінку:

– Літня людина, вона старалася, тягла ці важкі сумки на дачу, а ти її прогнала! 

– Серйозно? А ти чув, що вона казала? І це при наших друзях! 

– Це в неї такий гумор, могла б подякувати за те, що вона приготувала їсти!

– А я також готувала! І це вона мене образила! Чому ти не помічаєш, який у неї паскудний характер. І не чуєш її насмішки! 

Так ми з чоловіком посварилися. Він, бачте, вважає, що це я винна у конфлікті та вимагає, аби саме я зробила перший крок на примирення. 

Однак, я не буду до свекрухи навіть телефонувати. Вона і так мені за всі ці роки життя мозок видзьобала. Нехай сидить та ображається – на ображених воду носять. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Коментарі

Daryna
Adblock
detector