Правду кажуть – життя зовсім непередбачуване. Сьогодні маєш все, живеш, нічого не підозрюючи, а завтра вже сидиш на вулиці, наче безхатько. Саме така доля спіткала мою свекруху.
Валентина Анатоліївна – чудова жінка. Добра і дбайлива. Після весілля ми рік жили в неї. І я вам скажу – це той рідкісний випадок, коли невістці так затишно зі свекрухою, що вона їхати від неї не хоче. Вона завжди мене підтримувала, і допомогла безболісно нам з чоловіком пройти період звикання один до одного. Її добрі поради й досі витягають мене з депресії. Люблю свекруху, наче рідну маму.
Та сталася в неї велика біда. Нещодавно телефонує мені подруга і каже:
– Бачила твою свекруху. Вона вже два дні в парку сидить, наче безхатько.
– Та чого їй там сидіти? Не може бути.
– Ходи й подивись.
Я негайно вдягнулася і побігла в парк. Дивлюсь – і справді, Валентина Анатоліївна дрімає на лавці.
– Що ви тут робите?
– Та нічого, просто відпочиваю.
– А чому з валізою.
Раптом вона заплакала. Я сіла поруч, обійняла її. Лише заспокоївшись, свекруха розповіла:
– Я так не хотіла, аби ви знали. Мені так шкода.
– Що сталося? Кажіть вже!
– Річ у тім, що місяць тому дочка привела нового чоловіка. Кілька днів тому вона з тим Петром розписалася. Та він сказав, що не хоче жити зі мною в одній квартирі. От вони мене й вигнали. Я думала викликати поліцію, але не наважилась, це моя дитина все ж.
Це було жахливо, я забрала свекруху до нас. Ми жили у великій квартирі й це не була проблема. А зовиця навіть не зателефонувала, їй було байдуже. Відтоді Валентина Анатоліївна залишилась з нами. Нам вона зовсім не заважала, навіть навпаки, допомагала, квартира із нею стала затишнішою. Та я бачила, що їй важко, вона почувалася ніяково, постійно не могла знайти собі місце. Тоді ми з чоловіком вирішили придбати невеличкий будиночок, наче дачу. Зробили там гарний ремонт і запропонували мамі:
– Як хочете, живіть з нами, а хочете – в будинку, як вам зручніше. А ми будемо охоче приїжджати на вихідні.
Як зраділа Валентина Анатоліївна. Вона запевняла, що все життя мріяла мати власний двір, клумби. Нам теж все дуже сподобалось. Вона переїхала мало не відразу.
Та вже за пів року, коли ми приїхали до мами в гості побачили на її кухні зовицю.
– Що ти тут робиш?
– Та в мене така біда, я на вулиці залишилась.
– А як же мамина квартира?
– Мій чоловік набрав боргів і серйозно програвся. Квартиру забрали.
Уявіть, їй вистачило нахабності приїхати до свекрухи й тиснути на жалість. І, звичайно, добре серце Валентини Анатоліївни не витримало, і вона прихистила цю безсоромну. Тут мій чоловік не стримався:
– Ну, щоб ти марних надій не мала, знай – квартиру ми оформили не на маму. Тобі тут нічого не вигорить.
– Та ви що? Я б неньку не образила!
– Ага, як тоді. Краще тобі поїхати геть. Нехай твій чоловік шукає вам житло.
Вона образилась. Зібрала речі й поїхала, а свекруха дуже засмутилась. Вона страшенно переймається через доньку. Та я вважаю, що чоловік все правильно зробив. Він має оберігати маму.
Як гадаєте, треба було виганяти зовицю?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!