Сталося це на очах у моєї свекрухи. І та, замість того, щоб підтримати, тільки похвалила онука за насмішки наді мною

Заміж я вийшла 5 років тому.

В обранця вже був один шлюб за спиною, але його дружина загинула в ДТП. Тож він залишився сам із п’ятирічним малюком на руках.

Зустрічалися ми рік. Діяти вирішили обдумано, а не рубати з плеча. Спробували пожити разом в окремій квартирі, щоб зрозуміти, якими будемо в побуті і чи потрібне нам заміжжя взагалі.

Ще до того, як ми розписалися я купила квартиру в новобудові. Але вона була на етапі спорудження. Так дешевше, але ризик великий. Знаю, тому нікому із вас не раджу.

Після заручин була пропозиція пожити у моїх батьків. До того ж останні погодилися на деякий час поступитися власним житлом. Доки моя сестра жила у свекрів. У неї нещодавно народився малюк. І з ним потрібна була постійна допомога. Оскільки свекри вже давно на пенсії, то запропонували переїхати на деякий час до них. 

Словом, пропозиція з боку моєї рідні була хороша. Та й ми за цей час могли б назбирати коштів чи взяти власну домівку в іпотеку.

Але чоловік навідріз відмовився від моєї пропозиції. Я намагалася вияснити, що ж не так, але він так і не пояснив, чим йому не вгодила квартира моїх батьків.

Сам же висунув зустрічну пропозицію. Сказав, що у його колишньої дружини є квартира. Поки що вона оформлена на його тещу, але все одно зараз там ніхто не живе. Я довго думала і погодилася переїхати туди. 

Складнощі почалися ще на етапі переїзду. Річ у тім, що розташована квартира аж за межами міста. Мені довелося покинути все, що я надила за цей час. В минулому залишилася робота, рідня, знайомі. Словом, я віддала все заради сімейного щастя. І, напевне, в іншому випадку я б цього не робила, але була вже на другому місяці вагітності. Вибору мені не залишав ніхто. Ставати матір’ю-одиначкою не хотілося.

Чоловікового сина від першого шлюбу я прийняла одразу. Зрештою, це дитина. І, як я гадала, нічого поганого трапитися між нами не може Тут навіть обговорювати не довелося: я розуміла, що він житиме з нами. 

І тоді почалося найгірше… Не встигла я обжитися у новій квартирі, як малюк підвів мене до портрета своєї покійної мами і заявив, що це його ненька, а я тут ніхто.

Сталося це на очах у моєї свекрухи. І та, замість того, щоб підтримати мене, похвалила малюка. Далі переповіла все батькам покійної Олени, себто тещі та тестеві мого чоловіка, і вони разом тішилися з того, який кмітливий у них онук.

Може, їх це й розвеселило, але я нічого кумедного та хорошого в цьому не бачила. Тієї миті взагалі захотілося кинути все, зібрати речі і піти. Але я дуже любила чоловіка і думала про майбутнє немовля, тому вирішила, що такий єдиний випадок можна й пробачити. Щиро вірила, що нічого подібного більше не повториться.

А потім до нас переїхала моя свекруха. Вона, бачите, і так живе сама. І зараз їй потрібен догляд. Скажу одразу, що ні краще, ні легше мені від того не стало.  

Було дуже важко вживатися з такою кількістю людей, які просто кишіли ненавистю до мене.

З усім тим я старалася терпіти. Доглядала за малюком, який мене навіть не приймав.

Вагітність протікала погано. Можливо, через рівень стресу, якого я зазнала. А далі трапилося жахливе. Виявилося, що моє маля перестало розвиватися.

Мені зробили екстрений кесарів розтин. Дитя було крихітним і, ясна річ, недоношеним. Це був хлопчик. Прожив він всього 20 днів. Здається, я не спала та не їла стільки ж. Просто сиділа у лікарні і не відходила від нього ні на хвилину. Важко описати, що я тоді пережила. 

Боронь Боже, щоб ще якусь жінку спіткало таке лихо.

Пережити це було ой як нелегко.

Повернулася я додому тільки через 9 днів після похорону маляти.

Очікувала підтримки та розуміння, бодай з боку свекрухи. Вона ж також мама… Мала розуміти, як мені важко, але почула від неї тільки…

Продовження історії…

Напишіть нам в коментарях у Facebook!