Проблеми в нашій родині почались ще багато років тому. Ми мали свій бізнес, сильно прогоріли й лишились з пустими руками. Як його далі бути – не знали. Тому й поїхали шукати щастя за кордон.
Молодшу донечку ми з чоловіком із собою забрали, бо вона зовсім мала ще була. А от старша заявила, що їхати нікуди не буде і лишиться в Україні. Довго її ніхто не вмовляв, бо були в цьому і свої плюси: так ми точно знали, що з хатою все буде в порядку.
У рідні краї ми спочатку частенько навідувались, бо роботи не було, а вільного часу – море. Та зовсім скоро так нас закрутило нове життя, що й забули ми про рідне село. Аби Оля не дзвонила та не показувала, що там і як – уже й дорогу до хати згадали б.
Вперше за довгий час ми вернулись вже аж на весілля Олі.
Скажу чесно: зятька свого я не злюбила з першої ж хвилини. Страшне, старе, занехаяне… Де його Оля знайшла – і досі не знаю. Ще до церемонії хотіла я підійти до доньки та сказати, що все це мені чогось не подобається. Але чоловік за руку мене схопив і сказав у чуже життя не лізти.
Якось та й пережили ми цей день, а там і назад в Польщу вернулись.
Десь через два місяці з якогось дива сусідка до мене подзвонила.
– Ніно, кидай усе, їдьте додому! Прямо зараз і їдьте! – верещала вона мені в телефон.
– Лідо, тебе яка муха вкусила? Ти чого верещиш? – не могла я і слова зрозуміти.
– Зять твій Ольку вбиває! Такі крики стоять, що все село вже збіглося рятувати! Що його робити, Ніно?
Я за хвилину й посивіла… Сиділа і не знала, як дитині своїй помогти. Прийшлося їхати.
Аж через тиждень додому я дібралась, поки з дорогою розібралась. А на Олі і досі синці не посходили… Забрала я її за кордон до себе, а того неблаголучного вирішила поки не чіпати.
Побула донька в нас всього три місяці, а потім сказала, що вагітна і буде додому їхати, до чоловіка. Бо вона ж жінка порядна, хоче для дитини батька.
І тут я дуже сильно злякалась! Хіба ж їй мало того, що він напився та до неї з кулаками поліз? А як дитя під гарячу руку попаде? Я все це Олі розказую, а їй наче горохом об стіну. То я вже навіть сказала, що заяву напишу на нього. Хата ж та на мене записана, він там на пташиних правах живе. Ще й дружків по чарці до нас водить. Нехай би пояснював дільничому, що вони всі там забули.
– Зробиш таке – і більше ти мені не мати! – заявила на це все Оля і перестала зі мною говорити.
Сидить, збирає речі… І що тепер робити? Мені страшно, що вдруге донька таке просто не переживе! Та ще й дитину погубить…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Треба щось робити чи краще в це не лізти?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!