Того вечора Олена Ігорівна чистила картоплю на кухні, як раптом хтось відчинив вхідні двері. То був її син Максим, але не один. Кокетлива блондинка, що стояла поруч оглядала квартиру зі стелі до підлоги й навіть не привіталася.
– Мамо, знайомся, це – Ілона. – сказав син демонструючи красуню.
– Ілона? – здивовано спитала матір і присіла на стілець. – А як же Марічка? – не стрималась та.
– Марічка в минулому! Скоро я подам на розлучення! А з Ілоною у нас все серйозно. Ну ми підемо! Кицю, моя кімната праворуч, проходь!
Сказати, що пані Олена була шокована – нічого не сказати. Витівка сина змусила жінку пити заспокійливе.
– Як він так може? Його Марічка у пологовому на збереженні, а він коханку додому приводить!
Звісно Марічка нічого про це не знала. Вагітність протікала складно, тому, щоб врятувати дитину її поклали до лікарні.
Спершу Максим водив коханку на орендовану квартиру, за яку платила Марічка.
– Котику, мені не подобається бачити речі твоєї колишньої! – заявляла Ілона, – Або вези мене у готель, або зроби щось з ними!
І того ж вечора усі речі Марічки були складені до сумок і знесені в багажник машини. Та коли оренда скінчилась довелось привести коханку до квартири матері.
– Скажи, сину, як ти посмів так вчинити зі своєю законною дружиною?
– А що? Так інколи буває, люди сходяться, люди розходяться. Хто його знає чи та дитина взагалі моя! Це вже в минулому. Ти краще не лізь, куди тебе не просять, добре?
Олена Ігорівна остовпіла. Вона вперше зрозуміла, яким насправді є її син. Де вона могла припуститися помилки у вихованні, адже вона педагог зі стажем! Серце краялось від безвиході, боліло через Марічку.
Тим часом Ілона переїхала до її квартири. Могла спати до обіду, їсти не спитавши усе, що готувала жінка і навіть не прибирала після себе. Нерви потрохи здавали. Особливо, коли Марічка дзвонила перепитати, як у неї справи. Поцікавитись чому Максим не телефонує їй.
На пані Олену одразу нахлинули спогади. Як вона спочатку не дуже злюбила невістку. Дівчина з сиротинця. Але попри все виросла дуже доброю і щирою людиною. Вона кожного тижня привозила їй пиріжки чи печиво, хотіла зробити приємно!
А Олена Ігорівна усе викидала у смітник! Потім їй стало зрозуміло – вона робила все так само як її колишня свекруха. Але зараз вона ще більше не любила Ілону.
– Я хочу, щоб ви з’їхали з моєї квартири! – заявила сину Олена Ігорівна. – Максимум через два дні!
– Що? Куди нам йти? Ти ж знаєш, що з роботою зараз проблеми!
– А мене це не цікавить! Нічого було коханку приводити, яка вважає мене своєю прислугою!
– Я з нею поговорю!
– Говори де завгодно, тільки не тут! Я все сказала! – відрізала мати. І Максиму більше нічого не залишалось, як піти, Ілона теж засмутилась. – Маю надію, що ти одумаєшся і повернешся у сім’ю! У тебе скоро дитина народиться!
Та Максим просто зник. На дзвінки не відповідав і до матері більше не приходив.
У день виписки Марічку біля пологового зустрічала лише свекруха.
– А де Максим? – стурбовано спитала дівчина.
– Вдома поговоримо, таксі скоро приїде! Ти краще покажи мені наші крихітку!
Донечка була точною копією Максима, ніякий ДНК тест не потрібен.
– Ну заходь! – сказала свекруха, відчиняючи двері своєї квартири.
– А чому ми приїхали до вас?
Сядь дитино, я розповім тобі дещо! Тільки ти не плач, щоб молоко не зникло!
Та Марічка не могла стримати сліз. Вона не розуміла чому чоловік зрадив її, поки вона лежала у лікарні, чому приховував, що хоче розлучення? Чому брехав, що з нетерпінням чекає на немовля?
– Я подам на аліменти та зможу винайняти собі кімнату! – сказала Марічка. – Бо з плачами дитини серед ночі ви можете своє здоров’я підірвати! Не хочеться вам заважати!
– Ніякі квартири. Живи поки тут, я і так одна, але зможу з дитиною допомагати. Ну куди ти підеш з немовлям? Це дуже важко! А мені приємно і я хочу бавити єдину внучку! Я вас просто так не відпущу! – сміялась пані Олена.
Марічка теж розуміла, що одній з дитиною буде важко, тим більше без жодної фінансової допомоги. А так хоча б дах над головою і єдина у світі людина, яка не відвернулась у відповідальний момент.
Минуло три щасливих роки. Марічка знайшла роботу, а маленька Аня почала ходити в садочок.
– Я склала заповіт, Марічко! Хочу, щоб квартира дісталась моїй внучечці! Раз Максим жодного разу не поцікавився нашими справами значить йому не до того! Тож квартира йому не потрібна!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!