Вже понад рік, як я безхатько. Живу у Києві, часом сплю на вокзалі, а часом в притулку. Щастя, що годують волонтери. А ще до війни мав великий двоповерховий будинок 30 кілометрів від столиці, думав, що матиму забезпечену старість.
Та зараз знаю – це бумеранг. Бог мене карає. Бо маю великий гріх.
Колись я жив у Житомирській області. Зовсім молодим одружився. Моя кохана Катерина була чудовою жінкою – ніжною та дбайливою. Саме від великого кохання в нас народилося трійко дітей: синочок Ілля і дві донечки – Валерія та Валентина. Я досить гарно заробляв і жили ми добре.
А тоді сталася біда – в аварію потрапила моя дружина. Що лишень не робили лікарі, та травми були надто серйозні. Вона зламала хребет і більше не могла ходити.
Пів року Катерина залишалась прикута до ліжка. Згодом почала сідати на візок. Я доглядав її, хоча це було вкрай важко. Треба ж ще й за дітьми дивитися.
Врешті я не витримав. Завів роман на стороні. Таня стала до мене ковтком свіжого повітря. Я знову відчув себе чоловіком – молодим та безтурботним. Та моя нова подруга досить скоро почала вимагати, аби я покинув дружину.
Не знаю, що тоді зі мною сталося, та я робив усе, що Таня хотіла. Врешті й сім’ю покинув. Тепер згадую, як плакали мої донечки, коли я збирав речі. Як вони просили:
– Таточко, не йди! Як ми без тебе?
Я обіцяв повернутися. Обманював, аби вони мене відпустили. Хоча знав, що йду назавжди. А моя Катя мовчала й слова не сказала. Хоча в її очах я бачив докір, для неї це була страшна зрада.
Потім приїхала свекруха. Катя попросила її допомогти. Адже сама б ніколи не впоралась. Галина Михайлівна мені відразу сказала:
– Що ти за батько? Хто дітей кидає, коли їхня матір інвалід?
– Ви не розумієте, як це важко.
– Йди й ніколи не повертайся. Ти ще про це шкодуватимеш та буде пізно.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я пішов. Згодом ми з Танею переїхали в село під Києвом. Там була стара хата її батьків. Я працював цілодобово, аби побудувати на її місці великий двоповерховий будинок. Кохав нову дружину, хоча вона була проти мого спілкування з дітьми. Навіть гроші їм не дозволяла висилати. Згодом я потайки намагався додзвонитися додому. Та мені відповіли, що вони продали квартиру і більше там не живуть. Телефонувати колишній свекрусі я боявся.
Дітей в мене більше не було. Виявилось, що Таня не може народити. Та жили ми дуже добре. Я гарно заробляв, раз на рік відпочивали в санаторії. А тоді раптово сталася біда – Таня захворіла. Їй поставили страшний діагноз – рак. Три операції, хімія, та ніякого результату. За два роки моєї дружини не стало.
А вже за місяць приїхав її брат.
– Даю тобі пів року. Знайди нове житло і переїжджай.
– Куди? Я ж самотужки збудував цей будинок.
– Твої проблеми. Таня його мені переписала. Це був наш спадок.
Я не знав куди їхати. Вже старий, усі заощадження ми витратили на лікування. Та раптом почалась війна. Волонтери допомогли мені виїхати до Києва. Згодом зателефонував сусід.
– Твого будинку вже нема, розбомбили.
Я не міг в це повірити. Усі речі, спогади… Я втратив все і не мав куди повертатись. Хотів знайти дітей, та соромно, як їм в очі дивитися. Це не чесно, я їм зовсім не допомагав.
І ось я безхатько. Старий, хворий, нікому не потрібний. Що мені робити? Чи варто їхати на Житомирщину і шукати дітей? Як бути?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
У мене була і дружина і коханка! Дружина, з якою було зручно. Коханка, яка тішила моє самолюбство
Коли дружина привезла до мене в Бельгію дітей, я її не впізнав. Невже це я з нею таке зробив?
Після того, як я переспав з молодою співробітницею – зрозумів, що ніколи не зможу піти від дружини…
– Як була в ліжку з хлопцем, то тобі не боліло? Терпи, не репетуй, бо кину все — і народжуй як вмієш, – примовляла акушерка
Думала, чоловік перевтомлюється на роботі: постійні затримки і відрядження. Але втомлювала його, як виявилося, зовсім не робота
Сваха захотіла святкувати 50 років вдома. Я приходжу – а стіл порожній. Виявилося, що пані Валя мала свій план, як “нагодувати” гостей! Я шокована її нахабною поведінкою!
– Ви вже десять років у шлюбі, дітей маєте. Чого твоя мама боїться будинок на мого сина оформляти? – Вона свої причини має!
– Геть з маршрутки, п’яниця! Бо зараз поліцію викличу! – Такого приниження я ще ніколи не зазнавала. Ось тобі й вдячність за службу
Я йшла додому о 2 ночі, посварилась з Ігорем. Мені було страшно, і раптом почула, що хтось йде позаду. Якби ж я знала…
