Для своїх доньок я була готова на все! Всю себе їм присвятила. Ми з покійним чоловіком Орестом душі в них не чаяли, бо ж такі бажані були наші дівчатка.
Сталось так, що довгі роки Бог не посилав нам дітей. Жили ми з коханим удвох, наче й змирилися з тим, але продовжували їздити в монастирі та храми. Я багато молилася і видно залужила на це – завагітніла.
На УЗД нас ощасливили ще більше, сказали, що то дві дівчинки. Чоловік аж не повірив, а я заплакала від щастя!
Хоч ми тоді вже не були такими молодими, але самі собі пообіцяли, що дитинство у наших дітей буде найкращим! Вони мали все і навіть більше. Чоловік крім своєї роботи брав підробіток, щоб його дівчатка жили в достатку.
Минали роки. Ми завчасно подумали про їхнє майбутнє, стали гроші на навчання відкладати, щоб дати гідну освіту дітям. Так і вийшло, Олена з Анею навчалися у кращих вишах. Ми все робили для них і дуже сильно любили!
А два роки тому не стало мого коханого. Страшна недуга забрала його, він бідний натерпівся, але не витримав. Я у свої 60 ще не відчувала такого болю, як від втрати чоловіка, ніби поховали моє серце…
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Туга дуже важко мені далася, бо Орест був надзвичайно добрим та старанним чоловіком. Ми так цінували його турботу, його добрі поради і влучні жарти. Ще б жити й жити.
А почалась війна. Ми самі з Запоріжжя і в перший день вирішили, що треба тікати на захід. Ніколи не забуду той день, як ми намагалися спакувати все своє життя у три валізки і покинули рідний дім.
Ми подалися до Львова. Нам пощастило знайти житло. Нас прихистили добрі люди. Точніше ми жили у квартирі літньої жінки, яка мала вільну кімнату. Це її син нас привіз туди. Ми так пожили місяць, а потім доньки виїхали до Польщі.
Казали мені, що влаштуються там, винаймуть житло і мене заберуть. А щоб не гаяти час, я влаштувалась на роботу, прибирала в місцевому магазинчику, щоб мати за що їсти. Так минав тиждень за тижнем, місяць до місяця.
Дочки наче влаштувались, обживались, але мене ніхто не поспішав забирати. Я першою про це не говорила, а вони навіть не згадували. Та сталось дещо, що повпливало на хід подій.
Господарі попросили мене через місяць виїхати, бо хочуть поселити у ту квартиру свою родину з Херсону. Я ще й тоді трохи прихворіла, сил ні на що не було. Тому сама й подзвонила дочкам, щоб повідомити новину.
– Заберіть мене до себе, я підлікуюсь і теж на якусь роботу піду, чи вам у чомусь допоможу!
– Ми не можемо тебе забрати!
– Чому?
– Бо подали на візу в Канаду і якщо все буде добре, то поїдемо! Спробуй через соцслужбу знайти собі кімнату чи може якийсь будинок для літніх людей!
Я від такої заяви була шокована! Звичайно, куди їм тягатися зі старою слабою матірʼю по закордонах, коли вони й самі ледве собі раду дають.
Я згадала свого чоловіка, як з ним було спокійно і добре, а тепер як сирота в тому світі. Додому не повернуся, бо навіть не знаю чи від нього щось залишилося. Діти мої, яких так любила, голубила і всю себе присвячувала мною нехтують. Хіба я заслужила на таке відношення?
Я ще не зовсім стара і зможу дати собі раду, от тільки після таких новин сил ні на що не залишається. Отакі справи…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту poshepky.com@gmail.com
Не мала я клопоту, то поїхала на заробітки. Встряла в таке, що й не знаю як виплутатись. І як тепер додому приїздити та рідним в очі дивитися?
Коли я зайшла на сторінку невістки – мало не посивіла. Так от на що вона мої гроші витрачає. А казала, що сваха хвора
Поки невістка лежала на збереженні Максим привів додому коханку. Я не вірила власним очам, але провчила його, бо по-іншому не могла!
Я щаслива, що Бог послав мені таку невістку, яка стала донькою. Ми стільки всього пройшли, як не стало єдиного сина.
Підвозила військового до Полтави, по дорозі розговорилися. І, знаєте, такий неприємний осад залишився після тої зустрічі. Все-таки, не скоро буде перемога, раз у нас таке погане ставлення до військових!
Мало того, що зять без роботи сидить, бо мобілізації боїться. Так ще й до сусідки бігати почав
Лікар ошелешив запитанням. Цікавився, чи син у нас всиновлений. А я й гадки не мав, яку таємницю від мене приховувала дружина
Я доглядала бабу Гасю, поки вона хворіла. Ми навіть зблизились. Але потім до мене дійшло – вона мене використовує
Лишень на похороні чоловіка я дізналась, що він багато років мені брехав. А тоді я ще й заповіт його побачила
