Маленький хлопчик захлинаючись від ридань повторював: «Я всім постійно заважаю. Ти тільки не віддавай мене в інтернат, не віддавай, бабусю, я тебе дуже прошу. Я не потрібен нікому. Я знаю, що ти маєш їхати в лікарню, я чув, як ти з мамою говорила. Може мені краще померти, бабусю?».
Безтурботне дитинство Руслана тривало протягом чотирьох років. Тоді у нього була сім’я – мама та тато. Йому було весело та спокійно, він любив гратися на дитячому майданчику, ходити в цирк та парк. Тато садив його на свої плечі і бігав з ним по кімнаті, а він так щасливо сміявся.
Він все добре памятає. А ще, пригадує, як тато втратив роботу і кожного вечора батьки сварилися через гроші.
Я завжди за них переживав, після чергової сварки підходив до них, дивився в очі, брав за мізинчик та просив: «Помиріться, будь ласка!». Він і зараз не розуміє, чому ж вони не помирилися остаточно?
Одного дня, мама забрала сина з дитячого садочка і повідомила, що тепер вони будуть жити у бабусі, її мами, а тато буде жити у своїх батьків, тому що немає грошей, щоб орендувати квартиру.
– А тато буде нас навідувати? – запитався Руслан.
– Не хвилюйся, звичайно, буде.
Спочатку тато Руслана приїжджав часто. Брав його на вихідні до своїх батьків, там його завжди радо зустрічали. А іноді вони разом ходили на дитячий майданчик, будували з піску замки. Одного разу, тато привів малого в тир. Як йому там сподобалося!
А потім тато став приходити все рідше і рідше …
– Тату, приходь до мене частіше. Я сумую за тобою.
– Я постараюся, але у мене нова робота і часу зовсім немає.
Пройшов рік. Руслана віддали на п’ятиденку, тому що мама була змушена їздити на роботу досить далеко, а бабуся теж працювала, і вони не мали можливості забрати його вчасно.
Цього дня, Руслана вперше не забрали додому. Його дитинство остаточно закінчилося. Нянечка з групи нарікала, що змушена сидіти ніч через нього одного, а він тихо плакав у подушку.
Через декілька тижнів мама познайомилася з дядьком Петром. З хлопчиком він так і не знайшов спільну мову. Дядя Петя весь час дивився на годинник, і квапив маму: «Йдемо швидше, ми запізнюємося». І вони пішли. З того часу мама навідувала його дуже рідко. Він залишився жити у бабусі, як йому пояснили, тому що від бабусиної хати ближче до садочку.
Незабаром одружився й тато. Його батьки переїхали жити в стареньку хатину на село, і залишили татові квартиру. Тітка Світлана, нова татова дружина, чекала дитину. Руслан там був зовсім чужий.
Мама приходила в гості, лише, щоб залишити гроші. А йому так хотілося з нею погуляти. Тато брав до себе на вихідні. Навчив його грати шашки. А потім Світлана народила дитину, і візит до тата припинилися. Подружжя боялося, що Руслан принесе в будинок якусь інфекцію з дитячого садка. У мами невдовзі народилася дівчинка.
Тепер, щотижня бабуся та Руслан їздили допомагати мамі няньчити сестричку. Протягом всього часу, він відчував себе зайвим та нікому не потрібним, крім бабусі. З дитячою заздрістю дивився на те, як за іншими дітьми приходили в садочок і мами, і тати. У день народження до нього не приходили діти, бабуся не могла влаштовувати таке свято.
На перший дзвоник батько відпросився на пів години з роботи, привітав Руслана та втік назад. Мама взагалі не змогла прийти, бо захворіла сестричка. Руслана записали в групу продовженого дня, але він не засмучувався, по-перше, тому що там було багато дітей з їхнього класу, а по-друге, тому що тепер він ночував удома.
Як добре ночувати дома! Бабуся інколи повторювала, що якщо він буде погано вчитися, то вона його віддасть в інтернат. Цього Руслан дуже боявся. Бо знав, що нікому більше не потрібен.
І ось зараз він почув, як бабуся говорила з мамою. Лікар рекомендував бабусі лягти на обстеження. У неї останніх пів року страшно набрякають ноги. Руслан переживав. Особливо, після того, як бабуся запитала: «Так що будемо робити з Русланом?» Я проти того, щоб він жив в інтернаті. Ось тоді, він крізь сльози промовив:
«Може мені краще померти, бабусю?»
Як ви вважаєте, чому з Русланом так вчинили батьки?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!