Ірина збиралася лягати спати. День був важкий, то ж вона майже валилася з ніг. Як раптом її увагу привернуло сповіщення мобільного. Повідомлення було надіслане з незнайомого номера. Там ішлося про те, що матері Іри не стало. А поминки мали відбутися через 3 дні.
Ірі аж в очах потемніло. Вона набрала своїх рідних і розпитала їх, що ж трапилося. Ніхто точно не знав, але всі отримали такі ж сповіщення на свої мобільні. Тому слід було збиратися і їхати до материного дому.
Сестри Іри, які жили у материному селі, одразу ж вирушили до неньки, а Ірині довелося виїжджати наступного ж ранку. Дорога займала багато часу, але зволікати не можна було. Загалом в дівчини було ще 2 братів та 3 сестер. Так, сім’я в них велика, але останнім часом усі сильно розділилися. Життя кожного занесло в різні куточки країни. Збиралися разом вони вкрай рідко.
Перед дорогою Іра не спала цілу ніч. Після такої звістки було важко навіть очі заплющити.
Вранці жінка купила квіти і пішла до материного будинку. Вона схлипувала всю дорогу. Підтримував жінку її коханий. Хоча й не знав, як її розрадити. Дітей вирішили не брати. Не та це подія, щоб всією сім’єю збиратися.
Біля дому Іриної мами стояли чотири машини. Отже, брати та сестри вже тут.
Здивувало Іру те, що хвіртка була зачинена, хреста біля входу не було – усі звичаї позабували.
Іра ввійшла у двір. Довкола все було у букетах. Хоча ніколи з рідних навіть видно не було.
У саду стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною. Поминки вже чи що? Рано ніби. Раптом з дому вийшла найстарша сестра. Іра кинулася до неї й почала плакати.
-Та годі тобі – засміялася родичка. Хвіртку зачини. З мамою усе добре.
Іра не зрозуміла, що відбувається.
-Тут поминки, а ти кажеш, що все добре.
– Що з тобою?
З дому вишли брати.
-Може, ви поясните? – запитала Іра, помітивши посмішки на лицях родичів.
– Усе добре з мамою.
– Он на городі порпається. До столу овочі домашні несе. Нам уже екскурсію провела. Іди йти глянь, що в неї там. Вхід поки безкоштовний,- розсміявся молодший із братів.
Іра все-таки пішла на город. Хотіла на власні очі побачити матір і переконатися, що це був просто чийсь поганий жарт.
І справді збоку стояла її мама. Жива та здорова. Вона розмахувала руками, розповідаючи щось своїм внучатам.
-Мамо! – розплакалася Ірина.
-Чого ти плачеш? Що сталося?
-Ти нас так налякала. Що це за повідомлення?
-Ввечері все розповім.Ти теж квіти привезла? Іди познімай поминальні стрічки, бо самі лячно.
-Іду, мамо, іду.
– Твоя мама передумала нас покидати?- здивовано запитав чоловік в Іри.
– Тихіше, тут люди.
Уже через кілька годин уся сім’я сиділа за великим столом. Усі дивилися на стареньку і чекали від неї пояснень. А та, здається, тягнула до останнього.
-Що ви, мої нерідні? – запитала пенсіонерка.
-А ти, мамо, поясни нам нарешті, що сталося насправді? Чого ми всі тут?
-Повідомлення надіслала я, – рішуче мовила мати.
– Але для чого? З таким не жартують. Чи щось трапилося, але ти боїшся розповісти?
-Ні, уже дуже добре. Просто хотіла глянути, чи всі на мій похорон прийдуть. Та бачу, що на поминки всі радо біжать, а от про день народження забули.
Діти поопускали очі, бо й справді не приїхали до неньки на ювілей.
-А що вас так багато? – на подвір’я забігла сусідка.
– Та он дітей зібрала з онуками.
– Щаслива ти, Валю, які у тебе дружні діти. Я за молоком і вже геть біжу.
– Там на лаві поставила.
-Ну добре, тоді, святкуйте.
– А ви, мої хороші, їжте. Не соромтеся. А наговоритися ще встигнемо. Чи комусь дуже спішно?
-Тепер вже точно нікуди не поспішаємо.
– Дуже я за вами всіма скучала. Давно ми не бачилися. Онуки вже он як виросли, а про бабу взагалі забули. Шестеро дітей у мене, а я така самотня. Цілими днями в чотирьох стінах сиджу. З усім сама пораюся. Коли не подзвоню, усі дуже зайняті. Чую тільки, що роботи багато. А так і причина зібратися знайшлася. Приїхали ж! І хіба добре з такого приводу збиратися?
Усі принишкли.
-Ви пробачте, що так кепкую з вас. Але вибору у мене просто не було. Буде вам хороша наука.
Діти дивилися на матір і плакали. Збагнули, що й справді не цінували ту, яка стільки років їм присвятила. Неньку треба берегти – і це факт. Надалі, діти впевнені, подібного ставлення вони не допустять.
– І ти нас, мамо, вибач,- прошепотіла Ірина.
– Та я не серджуся. Просто сумую за вами.
Чи схвалюєте ви вчинок матері?
Можливо, вона вчинила неетично?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!