В Італії я працюю вже 10 років. Додому якщо приїжджаю, то раз у рік на кілька тижнів. Стараюся попадати на своє День народження, щоб святкувати у колі сім’ї. Того року у мене був ювілей 60 років, я цей день ніколи не забуду.
Поїхала я на заробітки не від солодкого життя. В ті часи я попала під скорочення. А іншої роботи у селі не було. Жінки стали все частіше їхати до Італії. Я і собі ризикнула, коли мої знайомі розповідали скільки там заробити можна. Думала, що так може навіть краще, діти вже дорослі, чоловіка давно як нема, по суті мене ніщо не тримало.
Старший син Іван залишився жити в місті, бо вчився там. А дочку тільки-но видала заміж і подалася на чужину. Оля ж привела до нашої хати зятя.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Мамо! А може ти заодно на нас хату перепишеш? Раптом що! І чоловік хоче тут господарювати на “своєму”, а не чужому!
Мене вразила така спішність дочки, хоча то зять міг надавити на неї. Ще не встиг пожити, як захотів собі все привласнити! Я довго сумнівалася. Є ще син, який теж претендує на цю хату і як тепер це ділити?
– Мамо, що ти переймаєшся! З Іваном я давно домовилась, йому нічого не потрібно!
Я таки послухала дочку, пішли ми з нею до нотаріуса, все оформили на неї.
– Ой, мамо! Добре, що ти мене послухала! Ми з нашої хати зробимо цукерочку! Приїдеш і не впізнаєш, чесне слово! – раділа дочка. – Ти тільки не забувай допомагати нам грошима!
І я поїхала. Прибуток свій частково відкладала, але більше висилала дочці та зятю. І вони свого слова дотримали. За кілька років я справді хати не впізнала! Все так акуратно, сучасно і модно зробили, ніби з каталогу. Важко було впізнати рідне подвір’я і сад.
Я раділа, що діти собі все облаштували, а не проїли ті гроші. Могла хвалитися іншим. Але стала зауважувати, що дочка якась не така як завжди. З кожним роком вона робилася капризнішою та егоїстичнішою.
Коли я поверталася додому вона не знала яку кімнату мені виділити, там у неї гостьова, там гардеробна, там вітальня. Зрештою спала я у найменшій кімнаті і раділа з того, бо в Італії і не такого натерпілася.
Наближався мій ювілей, то була неділя. Я сходила до церкви, а коли повернулася, то вдома нікого не застала. Дочка з зятем і внучкою поїхали собі кудись і навіть не попередили, забули мене привітати.
Я ж хотіла наготувати смачненького і запросити найрідніших і кілька подруг. За кілька днів до того попередила дочку, що хочу запросити додому гостей, а вона була категорично проти!
– Мамо, своїх сестер не треба сюди кликати! Якщо ти так за ними скучила, то підіть у кафе! У нас тісно! Всі не помістяться, – заявила та.
Я ж розраховувала, що маю право на одне святкування, я ж їм і хату і гроші висилала, а тепер мені умови ставлять!
Засмутилась я звичайно, але перечити не стала.
Ввечері до нас приїхав син з невісткою та внуками. Привезли мені подарунок, квіти і торт, гарно привітали.
Син побачив, що я засмучена, ще й насамоті сиджу.
– Що сталось? А, ну тепер ясно! І я чомусь не здивований!
Син мене заспокоїв, сказав, що сестра дуже змінилась, що він її більше не впізнає і не розуміє, коли це сталося.
– Мамо! А може ви до нас переїдете? Нащо вам та Італія? Мій бізнес приносить гарні прибутки! Ми вже переїхали у будинок, машина є! Кімнату велику вам дамо, а не цю комірку!
Від слів сина мені хотілося плакати, бо зрозуміла власну безвихідь. Він нічого не згадував за гроші, які я висилала лише дочці. Іван у мене з дитинства був дуже самостійним, не дивно, що його бізнес тепер росте.
– Дякую, синку! Я подумаю! – сказала я усміхнувшись.
А тепер сиджу і думаю, що мені робити. Чи їхати на кілька років на заробітки і купити собі однокімнатну квартиру чи прийняти пропозицію сина. Розумію, що краще ні від кого не залежати, але й одній зустрічати старість теж сумно.
Що б ви обрали?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту poshepky.com@gmail.com
Не треба, сину, до нас більше приїжджати
Прокинулася вночі, почула голоси на кухні. Дивлюся, а там чоловік з моєю подругою. Стою біля дверей, дивлюся у щілину, а вони так захопилися одне одним, що навіть мене не помічають
“Ти не любиш мене! Просто народи мені сина!”, – на повторі слова Івана з того жахливого дня
– Ти маєш викупити мою половину за 20 тисяч доларів. Інакше я продам будинок чужим людям! – брат вразив мене пропозицією
– Ти що рідну сестру в чужій країні покинеш? – Марія приїхала до нас в Німеччину і намагається зіпсувати моє життя
Приїхав на виписку, а дружини немає, вона покинула двійню і втекла. А через роки пролунав дзвінок у двері. Це трапилося ще 30 років тому. Здається, що життя налагодилося, але в один момент з’явилася вона…
Сьoгoдні, нapeшті, зaкінчилися мoї п’ятнaдцять poків життя з тoбoю… І скажу тобі, любий чоловіче, то було гірше, ніж мотати термін…
Я ледве виділила з пенсії 3000 гривень. Все ж онукові 10 років. Та щойно прийшла до невістки – вирішила забрати гроші
Думаєте, в Італії так добре – прочитайте мою історію. Я тут вже 22 роки, за цей час такого надивилася – ворогу не побажаєш
