Віктор не дуже був щасливий, коли дізнався про третю вагітність дружини, адже їм нелегко було і з двома. І взагалі чим далі, тим менше йому подобалося сімейне життя. Щодня більше клопотів, обов’язків, проблем. Постійно невдоволена дружина, покупки, сміття і вічне слово «треба»… А ще Віктор хотів кар’єру побудувати, написати дисертацію… А Оксана постійно заспокоювала чоловіка:
– Не переживай, діти ростуть швидко, – посміхалася Оксана.
– Ага, виростуть. Поки вони на ноги стануть, я вже на пенсію піду. І чого ти смієшся, взагалі нема чому радіти, – сердито кидав Віктор дружині.
Хоча Оксана нічого йому поганого не сказала, але навіть ця посмішка його дратувала. В цьому домі йому остогидло все. Хоча ще декілька років назад він і закохався в цю її ніжну посмішку, втратив голову від лагідних дотиків. Одружився після другого курсу, просто боявся втратити. А тепер вона для нього перетворилася на віз, який він має тягнути все життя.
– Чому ти постійно мене звинувачуєш? Це наші спільні діти, а винна в усьому я? – якось розплакалася вона.
– Я тобі казав не народжувати його, – кричав Віктор і тицяв пальцем у бік найменшого сина. – Нам цілком двох вистачало з головою, як ти собі тепер бачиш наше майбутнє? Як їх ставити на ноги? Ще й ти вдома з ними постійно, а я все сам.
Віктор з кожним днем все більше докоряв Оксані, але вона просто припинила на це реагувати. Одного вечора Віктор повернувся з роботи, а його ніхто не зустрів. Вдома тихо, не має ні взуття, ні верхнього одягу дітей і дружини. Правда на кухні була записка: «Ми поїхали до батьків».
Він спершу розлютився, що Оксана його не попередила. А потім зрозумів, що він нарешті залишається наодинці, про таку тишу він мріяв вже давно. Настав час насолоджуватися спокоєм. Думав, що цей вечір побуде сам, а завтра поїде і забере дружину. Потім це “завтра” перенеслося на вихідні, а там вже і тижні пройшли. Віктор просто передавав дружині продукти та різні подарунки дітям через водіїв, а сам не з’являвся.
Тут раптово вночі пролунав дзвінок телефону, це була стривожена Оксана, яку він не чув вже близько місяця:
– Іванко наш захворів, найменшенький. Треба ліків…
Чоловік хотів підірватися й одразу мчати до дітей, потім згадав, що завтра в нього важлива нарада, тому купив ліки й передав автобусом в село. Так тривало досить довго, потім він отримав бажану посаду, почав заробляти хороші гроші і розлучився з дружиною. Після цього були в нього короткотривалі романи, але це все було несерйозно.
Спершу насолоджувався свободою, а з роками став розуміти, наскільки він самотній. Останнього разу захворів на грип, то сусідку просив ліки придбати.
…Пройшло ще багато років, а чим далі, тим більше Оксана з дітьми ятрила душу.
Одного вечора після посиденьок в барі з другом, Віктор викликав таксі й чекав на зупинці. Бачить, жінка дуже знайома перед ним стоїть — невже Оксана? Вона теж помітила його. Посміхнулася і сумніву уже не було: вона. Стояла вона з сином.
– Та ми у справах приїхали, Юрко вступає до вузу, привезли документи.
Віктор глянув розгублено на хлопця, який був просто його копією.
– Може, зайдемо у кав’ярню, поговоримо? Розповісте, як у вас там все. Вино вип’ємо, біле, сухе, як ти любиш.
Вона обірвала його на півслові.
– Пізно уже. А нам з сином ще до села добиратися. Прощавай…
От чому люди починають все цінувати лише тоді, коли втратять?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!