– Чого ж ти на лавці ночуєш? – А до кого піду? Я сирота. – Ходи до мене! Мені якраз онучка потрібна!

Моє життя стало боротьбою ще з дитинства. З народження я росла в дитбудинку: батьки підкинули мене на поріг лікарні й зникли. В дитбудинку життя було несолодким і мені рано довелося ставати самостійною. До підліткового віку я кожен вечір проводила біля вікна і мріяла про те, що зараз прийде моя мама і забере мене.

Тоді я була одержима думкою про матір – у мене були всі малюнки з нею, вона приходила мені в снах – така красива і вся в квітах. Але, звичайно, ніхто так за мною і не прийшов. Але в дитбудинку я навіть не знала, що далі моє життя буде ще складнішим. Після закінчення училища я працювала на заводі, від якого мені дали маленьку кімнатку в гуртожитку.

А які у мене були сусіди – просто жах. Батьки щовечора випивали, а діти були покинуті напризволяще та ще й викрадали в сусідів різні дрібниці. Одного вечора я поверталася дуже втомлена з роботи: двері в мою кімнату були вибиті, а всередині – все перевернуто догори дном. Кошти, які я відкладала з кожної зарплати, зникли і тоді я звернулася в поліцію. Я ж знала, що це зробили мої сусіди. 

– Байстрючка, ми – чесна сім’я, в чому ти тут нас звинувачуєш?  – кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.

– Пішла звідси, бо ти зараз про це пошкодуєш! – вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.

Я пішла в парк і сиділа на лавочці. Мене переповнювала образа на все, що відбувається. А головне – що я навіть не мала з ким поділитися своїм горем. В мене не було ні друзів, ні близьких.

–  Дитинко, чому так гірко плачеш?  – запитала й підійшла до мене бабуся, яка гуляла в парку з маленькою біленькою собачкою. 

Після цих слів мені стало себе жаль, і сльози полилися ще більшою рікою. Це перша людина, яка поцікавилася мною і мені стало ніяково. Але я відчувала таке душевне тепло, що протягом двох годин розповідала про своє життя. Вже був пізній холодний вечір і вже навіть собака почала скиглити.

– Анно, ходімо до мене, я тебе пирогом пригощу, чаю зроблю, зігрієшся, – сказала бабуся, а я і не стала їй опиратися й мовчки пішла за нею.

Пошепки

В ту ніч я залишилася у Віри Іллівни, а вранці ми разом пішли до дільничного. Поліція провела виховну годину з моїми сусідами і вони мені пообіцяли повернути кошти. А я з того дня майже щовечора була у Віри Іллівни. Бігла з роботи до цієї бабусі, як на свято. Мені не вірилося, що в моєму житті є людина, з якою я можу поділитися своїми переживаннями. 

Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поxoвала, а дітей їм Бог не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.

Одного дня Віра Іллівна впала на сходинку й зламала руку, жінка просила мене переїхати до неї. Мені було соромно спершу, але я розуміла, що їй потрібна моя допомога. Так стали жити разом, згодом бабуся переписала на мене квартиру й дачу тихцем – цього я навіть не очікувала. Мої мрії стали здійснюватися – я мала власне житло і рідну людину поруч. 

Влітку ми вирішили з бабусею поїхати на дачу, а от нас завести попросила вона нашого сусіда Максима. Цей хлопець вже давно мені подобався, але я навіть думки не могла припустити, що він зверне на мене увагу. Як виявилося, бабуся вже давно хотіла мене посватати з Максимом, але я не давала їй жодних шансів, адже з ранку до ночі працювала.

І тут ми вже втрьох сидимо в автівці.  Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Потім бабуся пішла прогулюватися з собакою, а Максим підійшов до мене:

– Аню, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив на сходовому майданчику.

Я посміхнулася Максиму і обняла його. Рік тому, я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час, я знайшла свою рідну душу – мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.

Не припиняйте вірити!

Чи сподобалася вам історія?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

U2
Adblock
detector